Таємниця двох океанів

Ще до переклички врятованих підводний човен знав про загибель двох людей — одного матроса і однієї жінки, які впали у море під час зіткнення судна з айсбергом. їхні тіла, що повільно опускалися на дно, підводний човен бачив, коли кружляв у глибині навколо «Діогена». Але трупа третього, що зник, радянського хлопчика Павла Буняка, він знайти не міг, незважаючи на ретельні і пильні шукання. Після того як «Діогена» проковтнули хвилі, його інфрачервоний розвідник, керований по радіо, ще довго носився під поверхнею вод у всіх напрямах і спускався на великі глибини, але не знайшов трупа хлопчика. Тоді старшина водолазів Андрій Скворешня заявив капітанові Воронцову, командирові підводного корабля, що за його твердим переконанням хлопчик або його труп знаходиться, вірніше за все, на одному з великих уламків, що плавали на місці корабельної аварії. Скворешню підтримали начальник наукової частини професор Лордкіпанідзе, старший лейтенант Богров і радист Плетньов.

Чи була доля, життя або смерть радянського хлопчика тим «крайнім випадком», який передбачала інструкція вищого командування?

Після короткого вагання бойовий командир, який ніс величезну відповідальність за неоціненний корабель, прийняв рішення, яке підказували йому радянські почуття. Однак перш ніж натиснути кнопку до «підйому» на пульті центрального поста управління, капітан Воронцов забезпечив безпеку корабля всіма заходами, які були в його розпорядженні. Інфрачервоний розвідник знову вирвався з борту підводного човна і почав кружляти навколо нього, підіймаючись по спіралі до поверхні, вистрибував у повітря і безперервно пересилав на екран центрального поста зображення всіх предметів, які зустрічалися на його шляху, — уламків аварії, риб, водоростей і навіть прозорих медуз. Все говорило про пустельність океану і неба, цілковитий спокій і безпеку. І лише тоді показався на поверхні океану «Піонер»…

Ще з шумом і зітханнями працювали пневматичні важелі, які вганяли нижню кришку люка в його гніздо, як човен, закінчивши рятування хлопчика, вже швидко занурювався у спокійні безпечні глибини, лягаючи на свій курс. В цей час зоолог і лікар підводного човна Арсен Давидович Лордкіпанідзе напружено працював у госпітальному відсіку над тілом мертвенноблідого, зовсім нерухомого Павлика.

Щастя Павликове полягало в тому, що старший радист Плетньов прийняв із Ленінграда і передав капітанові Воронцову шифровану радіограму лише через годину після того, як підводний човен зняв хлопчика з айсберга. Саме ця година врятувала йому життя.

Радіограма була від Головного штабу морських сил Республіки і мала надзвичайно важливі повідомлення.

Органи Управління державної безпеки встановили, що одна іноземна держава, зацікавлена в послабленні оборони наших далекосхідних берегів, невідомо як дізналася про маршрут «Піонера», і її таємні агенти намагаються знищити підводний човен під час його зупинки в Гібралтарській протоці чи в іншому пункті його маршруту. Тому Головний штаб пропонує капітану Воронцову іти до Владивостока, не зупиняючись у Гібралтарській протоці, і не через Індійський океан, а навколо миса Горн і через Тихий океан, триматися протягом всього шляху на великих глибинах, зберігаючи цілковиту секретність і нічим себе не виявляючи. Ця зміна маршруту повинна була потягти за собою і перебудову плану наукових робіт експедиції. Однак Головний штаб підтверджує, що за всіх обставин строк прибуття корабля до Владивостока лишається незмінним — двадцять третє серпня.

Не могло бути сумніву, що коли б капітан Воронцов одержав цю радіограму трохи раніше, він навіть не наблизився б до місця загибелі «Діогена». Не важко собі уявити, яка доля чекала б Павлика в цьому випадку…

Командир підводного човна стояв у коридорі і уважно перечитував аркуш паперу з розшифрованою радіограмою. Радист Плетньов, маленький, сухий, з темним, зморщеним, як сушена груша, обличчям, стояв перед командиром. На лівій руці у нього невистачало двох пальців — пам'ять про тривалу зимівлю на одному з далеких островів Радянської Арктики і про трагічну зустріч там з білою ведмедицею і двома ведмежатами, — зрештою, трагічнішою для ведмежої родини, ніж для Плетньова.

Радист терпеливо чекав розпоряджень командира. Стіни коридора і двері з обох його боків під м'яким світ-ло'м електричних ламп матово вилискували лаком темно-червоної поліровки. Узорчата каучукова доріжка тяглася по підлозі. З кількох круглих люків, вирізаних в підлозі і огороджених легким півколом поручнів, виривалися стовпи яскравого світла і доносився тихий шелестячий шум працюючих машин.

Командир повернув нарешті до Плетньова стурбоване обличчя.

— Розпорядіться, будь ласка, негайно скликати до мене командний склад човна і запросіть начальника наукової частини. І самі, звичайно, приходьте.

– Єсть, товаришу командир, скликати командний склад, начальника наукової частики і самому прийти!