Таємниця двох океанів

Каракатиця відчепилася від скелі і, огорнувши себе чорнильною хмарою, спробувала втекти. Це їй однак не вдалося. Мабуть, надто мало чорнильної рідини лишилося уже в неї в кишені, і хмарка через це вийшла прозорою.

Через хвилину, коли вона розтала, можна було бачити хапливе і люте бенкетування мурени.

Вдалині, в зеленуватосиніх сутінках, промайнуло темне, довге і гнучке, як батіг, тіло з гострою, мов у щуки, головою. Широка паща була повна крючкуватих зубів, на кінці щелепи стриміли два величезних, схожих на ікла зуби. Блиснуло сріблясте черево.

Мурена помітила небезпеку лише в останню мить. Ледве встигла вона підняти голову з розкритою пащею, товста кругла шия майже сховалась у широкій пащі пришельця Баракуда — страховисько антільських вод — наче блискавка, поразила мурену.

Звиваючись і сплітаючись, як дві стальні пружини, величезні риби клубком вертілися, майже торкаючись дня, підіймаючи хмари піску та мулу. В усі боки летіли підняті могутніми струминами води шоколадні голотурії, схожі на огірки з високими м'ясистими пухирцями; чорні морські їжаки, круглі, як хлібини, з розчепіреними в усі боки довгими гострими голками; жовті, зелені, яскравочервоні морські зорі; офіури з довгими, тонкими, як батоги, променями; різнобарвні, вкриті слизом губки, «величезні мокриці» — по двадцять-тридцять сантиметрів завдовжки. Розповзались задом наперед раки; поспішно, бочком, тікали краби на високих, як ходулі, ніжках, високо несучи свої товсті, могутні клешні. Риби різнокольоровим дощем розлітались подалі від цього страшного місця.

Баракуда не випускала мурену із своїх немов закам'янілих щелепів. Вона все глибше занурювала свої жахливі зуби в тіло жертви. Нарешті, з силою струснувши мурену, вона вирвала з її товстої шиї величезний шматок м'яса і вмить проковтнула його. Лишаючи за собою широку смугу крові, що розповзалася, мурена кинулася тікати. Але з невловимою швидкістю баракуда наздогнала її і люто почала рвати свою здобич.

* * *

Павлик ішов слідом за зоологом, піднімаючись крутим схилом підводної гори, йому все ввижались довгі гострі зуби баракуди, її широка паща, її нерухомі круглі очі, сповнені, здавалось, холодної люті. Він боязко оглядався навкруги.

Його м'яке волосся, звичайно гладенько причесане, з рівним боковим проділом, зараз трохи розкуйовдилось і злиплося від поту. Великі сірі очі стали круглими. Тонке, з гострим підборіддям обличчя було блідим. Тіні, які мелькали довкола, лякали його. Згущений зеленуватий сутінок ущелин, гротів, проваль у нагромадженні скель, гірлянди водоростей, що гойдалися, зарості морських лілій — звідусіль загрожувало несподіваним, страшним, нещадним. Він ледве волік ноги, його кроки підіймали з дна легкими сріблистими хмаринками білий кораловий пісок. Він наступав на голотурії, які мирно ковтали мул, на морські зорі, що повільно повзали по дну, на мармуровобілі мішкуваті асцидії, які лопалися під його важкими підошвами, на вапнякові трубочки черв'яків, які висунули догори свої червоні зябра з дивовижно тонким гіллястим узором кровоносної системи…

— Ну ось, — сказав зоолог, який ішов попереду, — кар'єра мурени закінчилась швидко. Із зубів баракуди рідко кому вдається врятуватись.

— А нам вона… нічого не могла б заподіяти, Арсене Давидовичу… коли б ми не заховалися в ущелину? — злегка заїкаючись, запитав Павлик.

Зоолог посміхнувся і, за звичкою, підняв руку, щоб погладити свою чудову асірійську бороду, вкриту рівними рядами дрібних завитків. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.

— Будь спокійним! — відповів він. — Проти наших скафандрів безсилі зуби не тільки баракуди, а навіть володаря підводних глибин — кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: мені просто не хотілося заважати акторам на сцені. Але навіть Скворешні я не радив би зустрічатися під час купання, в самих трусах, з баракудою. Це, мабуть, найстрашніша риба, найхоробрі-ший хижак антільських вод.

Зоолог раптом зупинився, опустився на коліна і, пильно вдивляючись у щось на дні, покликав:

— Павлику! Надзвичайне видовище! Йди сюди швидше, бічо!