Таємниця двох океанів

— Вітрів немає, але замість рік є течії, — відрізав Шелавін, зшиваючи на собі електричною голкою штани. — Питання тільки в їх силі і постійності. Дозвольте вам нагадати, товаришу Горєлов, що океанографія знає досить випадків, які дозволяють говорити про вплив глибоководних течій на рельєф морського дна.

Горєлов з комічною серйозністю вклонився, сприймаючи це нагадування, як вияв поваги до його океанографічної ерудиції, зрештою, досить сумнівної для всіх і для нього самого. Зоолог посміхнувся. Марат тихо пирснув вбік, але Шелавін, звертаючись до Горєлова, продовжував з тим самим азартом:

— Так-с! У тисяча вісімсот вісімдесят третьому році Бьюкенен у протоках між Канадськими островами, на глибинах близько двох тисяч метрів, знайшов дно, зовсім без мулу, тоді як навколо цих місць на глибинах у дві тисячі п'ятсот метрів цей мул він знаходив скрізь. Тут зустрічаються підводні провалля і круті скелі, такі самі, як і на суші. В тисяча вісімсот вісімдесят шостому році подібні спостереження були зроблені адміралом Макаровим на «Витязі» в Лаперузькій протоці. В Індійському океані, між Сешельськими островами і банкою Сайа-да-Мала, на глибинах близько тисячі семисот метрів, дно також виявилося зовсім чистим від будь-якого мулу, хоч у багатьох місцях поблизу він вкривав дно океану. Що доводять всі ці і багато інших спостережень, дозвольте вас запитати?.. Вони доводять, що в цих місцях навіть на таких глибинах діють якісь течії: не поверхневі вітрові течії, а саме приливно-відливні, діючі і вгорі і в глибині, не випадкові, а постійні, вічні…

— Пробачте, що перебиваю вас, товаришу Шелавін, — втрутився Скворешня, стоячи біля свого розкритого ранця, який висів ще на стіні камери. — На скільки годин ти зарядив киснем скафандри? — звернувся він до Матвеєва, в обов'язок якого входило стежити за всім водолазним спорядженням підводного човна.

— Як завжди, Андрію Васильовичу: на шість годин — шість патронів.

— Стиснений, значить? — Стиснений.

— Замінити! Зарядити кожний скафандр шістьма патронами рідкого кисню. Швидко!

Матвєєв хоч і здивувався, але бігом кинувся з вихідної камери, ні на секунду не зволікаючи виконання наказу.

Всі інші почували себе вільніше, і град запитань посипався на Скворешню:

— Чому, Андрію Васильовичу? Для чого такий великий запас? Чи варто через це затримуватись?

Широким жестом Скворешня переадресував ці запитання Шелавіну.

— Будь ласка, — прогув він, посміхаючись у довгі вуса. — за поясненнями звертатися до Івана Степановича…

Шелавін, одягнутий в самі лише металеві штани, стояв, розгублено кліпаючи світлими віями.

— Не розумію… Абсолютно! Чому до мене?

— Дозвольте, Іване Степановичу! Адже це ви зараз так палко попереджували, які на нас чекають гірські вершини, провалля, скелі, ущелини! Треба бути готовим до всього. В цих підводних Швейцаріях і заблудитись, мабуть, не важко. Га? Як ви гадаєте?

Шелавін з своєю звичайною блідою посмішкою кивнув головою:

— Я цілком схвалюю вашу ініціативу, Андрію Васильовичу.

* * *

Через п'ятнадцять хвилин усі вийшли на площадку, яка висіла в десяти метрах над дном. Промінь надпотужного прожектора ледь пробивався крізь муть, зняту з дна вибухами дюз під час зупинки підводного човна.

Запрацювали гвинти, і всі повільно попливли над дном океану, на одній десятій максимального ходу. Муть швидко лишилася позаду. Ліхтарі на шоломах яскравими жовтими конусами освітлювали чорний простір на кілька десятків метрів уперед.

Час від часу зоолог швидко спускався на дно, вихоплював щось з мулу і з урочистими вигуками засував у свій величезний екскурсійний мішок здобич, яка звивалася, тріпотіла або просто трусилася, ніби желе.

Віддалік, справа і зліва, креслили простір зірочки Горєлова, Марата і Павлика. Шелавін з Скворешнею і Матвєєвим пішли вперед і виднілися ледь помітними жовтими туманностями.

Зрідка чулися вигуки і запитання помічників зоолога. Раптом Марат закричав:

— Асцидія, Арсене Давидовичу! Величезна біла асцидія! Вперше бачу таку! Взяти її чи не треба?

— Яка вона собою?

— Надзвичайно красива! Схожа на грецький глечик без горла. І на довгій стеблині…

— Що ти кажеш, Марате? — захвилювався учений. — Якщо це «Гіпобитія калікода», то я тебе тут же поцілую за таку знахідку!

Він помчав до Марата, супроводжуваний сміхом всіх учасників екскурсії.

— Півцарства віддаю, щоб побачити цей поцілунок, — засміявся Горєлов, — поцілунок крізь шоломи!

— В крайньому разі, Марат мені повірить в кредит, — віджартовувався зоолог. — За кубковидну, найглибоководнішу асцидію, яку досі знаходили тільки в північній частині Тихого океану, мені навіть не шкода півцарства… персидського царя. Ну, звичайно! — закричав він, наблизившись до Марата і опускаючись майже на саме дно. — Це вона! Це вона — красуня! Від імені радянської науки виношу тобі подяку, Марате. Давай, давай її сюди! Обережно! Обережніше з ніжкою, вона дуже ніжна…

— Стій! Стій! — донісся в цю мить несамовитий бас Горєлова. — Тримаю за хвіст! Швидше сюди, Арсене Давидовичу! Здається, новинка! Зарилася в мул. Швидше…