Таємниця Країни Суниць

— Ну гаразд! Ви знайшли для всіх дітей так багато суниць, що на вас не можна сердитись. Ходімо мерщій до табору, бо вже час обідати. А після сну всі підемо на річку.

— Ура! — закричали діти.

Коли вони підходили до піонерського табору, на його білих стінах вигравали, сміялися сонячні зайчики.

А що ж Кузька, Кив, Муха і Гулька? Ще на галявині вони радо змішалися з натовпом піонерів і жовтенят. Вони й зараз десь між вами. Може, зустрічали? Їх впізнати не дуже важко, адже вони ще й досі не перевиховалися до кінця. Коли-не-коли один з них починає хвалитися, другий — підлабузнюватись, третій — ябедничати, а четверта — заздрити.

Якщо десь зустрінете — допоможіть їм позбутися таких звичок. Вам усі спасибі скажуть.

Казка про викрадену зозулю

1. Тільки одне «ку…»

До великих подій зоставалося кілька хвилин. Цього ще ніхто не знав. Хлопчик Петрик, якого усі жартома звали Ходючок, сидів удома сам і розбирав новий набір «Автоконструктора». Тато й мама були у далекому відрядженні, дід Андрій пішов до гастроному, а бабуся Марія — на базар. У двері подзвонила дівчинка з сусідньої квартири — Ганнуся — і запитала:

— А котра година на вашому старовинному?

— Зайди подивись, — сказав Петрик і пропустив Ганнусю до квартири.

Вони зайшли до кімнати і стали дивитися на годинник. Отак стояли собі мовчки і дивилися, бо ще нікому не вдавалося відразу одірвати від нього погляд.

То був дуже гарний і зовсім незвичайний годинник. Він був як невелика шафа з темного дерева, вкритого гарними візерунками. На білому циферблаті — дванадцять тьмяних золотих цифр і дві золоті стрілки. Велика стрілка закінчувалася кружечком, на якому було викарбуване усміхнене сонце із хвилястим і густим волоссям-промінням, а на кінці малої був маленький жовтий місяць із гострими ріжками. Якщо дивитися на циферблат дуже пильно, можна помітити, як рухається велика стрілка — сонце.

За вузькими скляними дверима поважно гойдався великий маятник. Він зображував Землю. По екватору вправний майстер викарбував різних звірів і птахів: тут були і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук, був навіть пацюк із зубатою пащекою. А посеред Землі стояли хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки.

І це ще не все.

Над циферблатом була влаштована гостроверха дерев’яна хатка. Щопівгодини дверцята хатки розчинялися, і звідти вигулькувала різьблена дерев’яна Зозуля. І дзвінко кувала: «ку-ку! ку-ку!»

Петрик пам’ятав цей годинник стільки, скільки й себе самого — усе життя. Коли він був маленький, то все питав мами й тата:

— А що Зозулька каже?

— Вона сповіщає, котра година, — терпляче пояснювала мама.

Або ж стежив за поважним неквапливим маятником («Тік. Так. Тік. Так. Ні — отак, а не так!») і запитував:

— А хто його хитає?

— Час, — коротко відказував тато.

— А де він — Час? — допитувався хлопчик.

— Там, усередині.

Коли ж Ходючок підріс, йому розповіли, що це дуже старовинний годинник. Раніше він належав дідусеві, а ще раніше — татові дідусевої мами, а ще раніше — вже забуто кому. Зате всі знали, що годинник цей у дуже давні часи зробили найкращі майстри і що він надзвичайно точний. Мама, тато і дідусь із бабусею перевіряли за ним свої наручні годинники. А якщо їхні сусіди не дочують, бува, сигналів точного часу по радіо, то дзвонять у двері і ввічливо питають:

— Скажіть, будь ласка, котра година на вашому старовинному?

Оце ж і Ганнуся, яку друзі звали Сміхошею, прийшла спитати, котра година, і вони з Ходючком, як заворожені, дивилися на невтомний маятник і слухали: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». Годинник вабив їх, наче старовинна чарівна казка.

А до великих подій зоставалося лише кілька хвилин. Хлопчик і дівчинка цього не знали, і тому Сміхоша запитала:

— Твій дідусь не передумав? У зоопарк завтра ідемо?

— Ми з дідом Андрієм серйозні люди. Чого б це ми передумали?

— А я ще знадвору побачила, що у вас на балконі розквітли кручені паничі. Можна понюхати?

— Кручені паничі не пахнуть, — відказав Ходючок. — Понюхай он краще кактус.

— Еге ж, хитренький! Він колеться!

— Тоді понюхай нашу кицьку Прісю, вона м’якенька.

Сміхоша зайшлася тим самим сміхом, через який здобула своє прізвисько. У неї, як завжди, кругленько відкрився ротик, зблиснули білі зубки, і голосок задзвенів, ніби срібні дзвоники. Оченята ж запроменилися такою щирою втіхою, що Ходючок не міг стриматися і теж заусміхався. Коли сміялася Сміхоша, всі поруч теж сміялися.

Діти вийшли на балкон. Сміхоша зиркнула на квіти і вигукнула:

— Яка квітка! Такої квітки я ще не бачила! Ходючок, поглянь, який Феофеофанчик!

— Хто-хто? — перепитав хлопчик. — Де?

— Осьо! — Сміхоша показала пальцем на густо-синю і водночас дивно яскраву квітку крученого панича. — Як він ловко поп’явся по стіні!

Ходючок пробурмотів сердито хрипким голосом:

— Звичайна квітка. Од твого вереску у людей можуть зуби заболіти. І потім: що за ім’я? Язик треба вузлом зав’язати!

— Ні-ні! — сказала Сміхоша. — Вузлом не треба. Просто цього крученого панича справді так звати — Феофеофанчик.