Таємниця Країни Суниць

І почалася велика боротьба. Ходючок і Сміхоша заходилися полоти бур’яни — так, що ті аж сичали і падали, падали й падали; Фока і Родивон Сильвестрови дружно вийшли проти смугастого колорадського супостата: нищили жуків і здирали з листків червонуваті яєчка, і так кущ за кущем, кущ за кущем. Феофеофанчик, звившись на своєму довгому стеблі над городом, підказував дітям і шпакам, куди їм треба звернути бойову свою увагу.

Невдовзі ціла купа бур’яниська височіла на межі. І тут гарбуз Онопрій, здоровенний, сонячно-жовтий у лискучу зелену смужку, з крутими горбастими боками і кремезною колючою ногою, вийшов наперед і сказав:

— Ну, братці, а скажіть: який із мене козарлюга?

Сміхоша зворушено пискнула:

— Дуже й дуже вдатний! Я просто в захваті! Ходючок по-чоловічому стримано кивнув:

— На всі сто.

І тоді Онопрій проголосив:

— Усі найкращі бійці нашого городу підуть за вами проти злодіяк, котрі вкрали Час задля лихих своїх справ! Нехай шановний Умпарара Чамчамчам відчинить для нас свій багажник і дверцята, а ми вже розташуємося, хто як зможе.

Тітка Пульхера, котра не збиралася залишати свій город, розважливо сказала:

— Не відмовляйтеся, мої любесенькі, бо дорога ваша довга й непевна, а гарбузове вояцтво — це вам не жарти. Тут що не козак — то з десяток кіло!

І покотилися з городу до Умпарари гарбузи та їхня рідня. Зі сміхом і жартами влазили вони у відчинений багажник і на заднє сидіння, тягнучи за собою гудиння, листя і міцне жилаве бадилля. При тому гарбуз Онопрій промовляв задоволено:

— У дорозі все згодиться, єй-єй!

Обважнів добряче Умпарара, осів на всі чотири колеса. Однак, крекнувши, мовив:

— Гайда! З гарбузами якось надійніше!

І вони поїхали. Дорогу показував сам Онопрій.

9. Он ти який, Маєшу!

З одного боку було грузьке болото, з другого — ліс, тільки й дороги лишалося, що бережком. Так Умпарара і їхав.

Та вража сила гав не ловила. Попереду затріщало, загуло, зашелестіло — і покручений клен із розчепіреним гілляччям упав посеред дороги. Умпарара ледве встиг загальмувати.

— Що таке?! — водночас скрикнули всі й замовкли, бо все зрозуміли: з-під поваленого клена дременуло геть десятків зо два гострозубих пацюків.

Трохи порадилися й вирішили: Ходючок і Фока Сильвестрів рушають у ліс і шукають між деревами підходящого проїзду, щоб Умпарара міг об’їхати завал. Родивон Сильвестрів веде розвідку над лісом, решта залишається на місці. Ходючок напутив:

— Дивись мені, Сміхошо, ти тут тепер будеш за старшого. Ти тут тепер будеш єдина людина — всім голова!

І пішов собі лісом, а Фока Сильвестрів пурхав над ним. Сміхоша, щоб їй не нудитися, почала збирати квіти на узліссі. В неї склався гарненький букет: ніжні квіти горошку горнулися до веселих ромашок, сині дзвіночки тихенько видзвонювали в її руках; та ось раз і вдруге здалося Сміхоші, що дзвіночки тенькнули: «Будь пильна! Будь пильна!» — і ромашки прошелестіли: «Обережно, дівчинко!..»

І як на те з-за поваленого клена почувся поклик автомобіля. Сміхоша випросталась і озирнулася. Здивовано озвався Умпарара:

— Давно не бачилися, привіт вам, салют! Сусідик завітав, дорогенький гість!

Так, то був Фрусь. Він під’їхав з протилежного боку і спинився. З Фруся визирнув бридкий хуліган Маєш. Він гукнув:

— Гей ти, Ходючок-Ходючище, ходи сюди, я то бі дам по пиці!

Сміхоша стримано відповіла:

— Петрика нема, він пішов у ліс шукати дорогу. А… отой жахливий пацюк з тобою?

— Бруднерський? Я його покинув. Він кусається.

— А де Зозуля?

— Я знаю де. В одному дуплі сховали. Ходи сюди, поїдемо та й візьмемо.

— Почекаємо Ходючка!

— Ти як собі хочеш, а я нікого не чекатиму. Поїхали, Фрусику!

— Зажди, я зараз… подумаю.

Умпарара сказав:

— Не йди!

— О, я бачу, тобою командує ота стара бляшанка! — зареготав Маєш.

— Я не хочу з тобою розмовляти! — Сміхоша тупнула ногою. — Ти зовсім зіпсований, зовсім!

Насправді ж її розбирала неймовірна цікавість, вона аж підстрибувала.

— Я тобі не телевізор, щоб бути зіпсованим.

Я тобі не річ! — сказав Маєш. — Не хочеш Зозулі — не треба, я й без вас обійдуся.

Сміхоша поклала букет на капот Умпарари і підійшла до поваленого клена. Крізь листя і гілки побачила Фруся і Маєша, що прочинив дверцята і одною ногою вже став на траву. За плече Сміхоші цупко тримався Феофеофанчик. А Джулька, почувши, що його господиня так мирно бесідує з Маєшем, перебіг під кленом на той бік, принюхався до Маєша здалеку, тоді махнув йому хвостом, і Маєш, підібравши ногу, сказав:

— Цур не кусатися!

— Він не кусається, — сказала Сміхоша. — Він дуже добрий!

— Це ти знаєш! — кинув Маєш. — А він сам — знає?

— Я не кусаюся! — підтвердив Джулька, — Я дуже добрий!

І він перекинувся на спинку, щоб Маєш почухав йому черевце. Але Маєш сказав Сміхоші:

— Я не вийду. Я боюся собак. Біжи сюди, скоренько!