Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху- він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.
- Хто... Хто ти?..
- Хто? - здивувалась вона. - Квіта. Я тут живу.
- ...тут живу... - Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, - якось в’яло подумав він.
- Холодно, - зіщулилась дівчина. - Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин...
Сажин, Сажин... Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.
На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі - з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), - а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.
- Ой! - вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. - Навіщо ти так... - мовила докірливо.
Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.
- Одягайся, - сказав він і почав одягати светр без рукава.
Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.
- А взуття ми поділимо, - сказав він. - Тобі - унти, а мені- вовняні шкарпетки... Ти чому не вдягаєшся?
Дівчина сумно похитала головою.
- Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. - Вона обгорнула ноги светром Павла.
Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище. .
- Взуйся, - несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.
Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, - єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:
- Спасибі...
- Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.
- Ні, - похитала вона головою, - мені чомусь не хочеться.
Павло допив сік і налив у тубу з каністри.
- Випий, - запропонував. - Це добре зігріває.
Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.
- Хіба це можна пити? - мовила злякано.
- Навіть треба, - підбадьорив її Павло. - Пий.
- Ні, - рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.
- Ой! - злякано вигукнула Квіта.
Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.
- Ось так, - сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.
- Ні, - знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.
Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:
- Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох...
Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.
- Нічого, - намагався підбадьорити її, - найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.
Дівчина лише похитала головою.
Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.
- Зима, - зітхнула.
І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.
- Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!
Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.
- Радість ти моя, - тихо сказала. - Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?
Сажин лише тепер почав дещо розуміти.
Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.
- Ну от і все, - вимовила дівчина холодними неслухняними губами. - Скоро тут усе замете...
Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.
- Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище...
- Не треба, - зупинила вона його. - Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.
Павло хотів було встати, але вона його втримала.
- Спасибі тобі...
- За що?
- За крапельку весни... Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.