tmp0

²²) Шахматов бачить тут новгородську приписку, зроблену в новгородській перерібцї київської лїтописної записи: він думає, що новгородський лїтописець міг прийняти Деревську землю київської лїтописи за свою новгородську „Деревську“ околицю, де був і свій Коростинь, і тому приписав до деревських роспоряджень Ольги звістки про слїди її діяльности на Мстї і Лузї і по всїй землї. Початковий текст київської лїтописи він реставрує в такій формі: „И иде Ольга по ДеревьстЂ земли съ сыномь своимь и съ дружиною, уставляющи уставы и урокы; суть перевЂсища ея и ловища по вьсей земли, и по ДънЂпру перевЂсища и по ДеснЂ и есть село ея Олъжичи и доселЂ“, і з того робить вивід, що лїтописець зачислив і Подесенє до Деревської землї (Разысканія с. 110-1, 171-3, 444, 632 і статя До питання про північні перекази за княгиню Ольгу в київських Записках т. II). Одначе як історично неправдоподібне, щоб київський лїтописець XI в. зачисляв до Деревської землї Подесенє, відрізане Вишгородською (полянською) волостю Ольги від Деревської землї, а новгородський лїтописець XI в. помішав Деревську землю, де воювали Ігор і Ольга, з свою Деревською землею (се могло бути неясним пізнїйшим книжником XVI-XVII вв., котрих цитує Шахматов, а не лїтописцеви XI в., хоч би й новгородському)-так і зроблена Шахматовим реконструкція лїтописного тексту не зовсїм мене переконує. Згадка про надднїпрянські ловища і Ольжичі не може вважати ся текстом початковим, се додаток, віддїлений від деревського епізода певним фіналом; здаєть ся що новгородські Ольжині слїди приписані були скорше і доперва ними були викликані спомини про днїпрянсько-десенські слїди її діяльности; а новгородські згадки — се одна з звичайних контамінацій звісток новгородських з київськими, які проходять далеко в глубину лїтописної концепції. В кождім разї „устави і уроки“ деревлянські і „перевЂсища и ловища по всей землЂ“ дві річи зовсїм відмінні, і сї другі не належать до Деревської землї.

²³) „кумиры сокрушающи“ додано недорічно — 1. с.

Святослав:

ХАРАКТЕРИСТИКА СВЯТОСЛАВА В ТРАДИЦІЇ, СХІДНЇ ПОХОДИ, ВІЙНИ З ВЯТИЧАМИ, ПОГРОМ ХОЗАРІЇ, ВІЙНА НА ПОДОНЮ, „УРИВКИ ГАЗЕ“, УПАДОК ХОЗАРІЇ, РУСЬКО-ПЕЧЕНЇЗЬКІ ВІДНОСИНИ.

Не вважаючи на недовге своє правлїннє (яких небудь десять лїт фактичного правлїння, або й меньше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фіґур між давнїми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя — правителя, голови держави зовсїм сходить на другий плян перед воєвничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столї, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім текстї нашої лїтописи: „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, нї казана, не варив мяса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу опону, а в голові сїдло, і такі-ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!“

З сею артистичною в своїй ляпідарній короткости характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданню лїтописи, згоджуєть ся вповнї й те, що оповідає пpo Святополка історик його війни з Греками Лев Диякон: на зїздї з імператором Святослав імпонує Грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в остатнїй бідї, в своїй нещасливій війнї з Цимісхієм: „Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусїднї народи та тримало в неволї цїлі краї, не проливаючи й крови — пропала, коли тепер так соромно поступимось Ромеям, Від предків одїдичили ми мужність; пригадаймо-ж, якою необорною до сих часів була руська сила, й міцно биймось за своє спасеннє. То не наш звичай — втїкачами йти до дому, але жити побідивши, або славно вмерти, доказавши дїла, як слїд сміливим мужам“ ¹).

До сих слів сама напрошуєть ся в порівняннє славна промова Святослава в лїтописи, коли його підступом обступили з переважними силами Греки: „вже нам нема де подїтись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землї, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втїчемо, то тодї сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тодї самі за себе промишляйте“ ²).