tmp0

Велика лїтература розвинула ся останнїми роками спеціально про західню українсько-словацьку границю; вичислю лиже що важнїйше; Mišík Akej viery sú Slováci статї в Slovenské Pohlady 1895 i 1896. Соболевскій О границЂ Русскихъ и Словаковъ въ УгорщинЂ (Ж. Стар. 1895). Ol. Broch, Studien von der slovakisch-kleinrussischen Sprachgrenze im östl. Ungarn, 1897. В. Гнатюк Русини Пряшівської епархії та їх говори (Записки т. XXXV), Словаки чи Русини (ibid. t. XLII). Niederle Národopisná mapa uherskych Slovaků na základě sěitaní lidu z roku 1900, p. 1903, йогож K sporu o ruskoslovanské rozhrani v Uhrach (Slov. Přehled, 1908) i Ješte k sporu o ruskoslovenskou hranici v Uhrách (ibid. 1904). Будиловичъ къ вопросу о племенныхъ отношеніяхъ въ Угорской Руси, 1904. Czambel Slovenska reč a jej miesto v rodine slovanskych jazykov, 1906.

Натомість приглухла останнїми лїтами справа слїдів руської кольонїзації в Семигородї, що в 1880 — 90 годах досить інтріґувала учені круги і мала свій вплив на теорію карпатської правітчини східнього словянства. 1802 р. вийшла брошура Вольфа De vestigiis Ruthenorum in Transilvania; тут описувались останки Русинів в с. Reussdorflein, Великий і Малий Cserged, Bongrad ; Вольф всього рахував 130 родин. Його референт в Siebenbürg. Provinzialblätter 1807, II підносив се число до 200. Про сї останки писали в XVIII в. Бєл і Бенке, і на поч. XIX Едер — (див. про них у Філєвіча Отчет і Исторія 1 гл., і у Кочубинського в Трудах с. 37 і далї). Надєждін, що побував в Семигородї на початку 40-х рр., уже не застав сих Русинів, але піднїс значінє сих руських осад для історії руської кольонїзації (О путешествіи по южн. славян. землямъ, Ж. Μ. Η. Π. 1842 кн. IV — VI): „я зовсїм переконав ся, незаперечними доказами, що руська стихія ішла на полудневий захід, по обидва боки Карпата, аж до Дунаю, довгі часи перед приходом Мадярів в Панонїю“. На потвердженнє він вказував на семигородських Русинів, і сїєю подунайською Русю уважав можливим пояснити лїтописні лєґенди про міґрацію Словян з над Дунаю, про подорож Кия й т. и. — с. 108 — 5. Одначе норманїзм, устами Куніка в Bepufung der Schwed, Rodsen (гл. V), виключив угорських Русинів з історії давньої руської кольонїзації. З другого ж боку теорія Шафарика (II § 30), що семигородські Словяне були Болгари, вплинула також на те, що сю руську кольонїзацію Семигорода спущено з ока. Публїкуючи в перше тексти з Черґеда (Denkschrift віденської академії т. VII, 1856), Мікльосич признав їх болгарськими, але потім відступав від сїєї гадки і черґедські тексти признав \559\ памяткою мови „дакійських Словян“: Geschichte der Lautbezeichnung im Bulgarischen (Denkschrift т. XXXIV c. 125 — 6, тут видано тексти Едера), теж Vergleichende Grammatik Ш. 201, Altslovenisehe Formenlehre XXV. В 1859 p. в своїх „Словянах в М. Азії“ виступив з загальними увагами проти Куткового погляду Ламанский. Але питаннє про загадкову руську кольонїзацію в Угорщинї виринуло на верх знову тільки завдяки Реслєрови, коли в 1871 р. вийшли його Rumänische Studien; за ним піднесли гадку про стару руську кольонїзацію на Дунаю Васїлєвский (1872), Успенский, Ґрот, а Кочубинський і Піч заходили ся воло того, щоб оперти на фактах сї здогади про руську кольонїзацію Семигорода. Одначе супроти руської теорії виступила болгарська, що одиноким словянським елєментом семигородської кольонїзації вважала Болгар і руське імя останнїх Семигородських Русинів мала за просте непорозуміннє (Мілєтіч). Фактично, дуже заплутує справу той факт, коли мова останнїх семигородських „Русинів“ справдї показуєть ся болгарською; але справа руської кольонїзації Семигорода може і повинна навіть бути трактована незалежно від тих останків. Яґіч нпр., що в рецензії праці Філєвіча досить скептично висловив ся про руську теорію (Archiv. XIX с. 237), в пізнїйшій розвідцї (Archiv XX с. 22 — 3) признавав уже певним фактом, що в Семигородї Русь стрічала ся з Болгарами.

8. З української антропольоґії й етнольоґії.

Антропольоґічні студії над сучасним українським типом дуже ще неповні і нечисленні, що найважнїйше — поминено найліпше законсервоване від не-словянських впливів українське Полїсє (див. Записки XVIII, бібл. с. 54). Тому всї означення українського типу поки що можуть ставитись і прийматись тільки з великими застереженнями.