tmp0

Я піднесу, що в лїтописи ми маємо натяк на заходи Івана до боротьби з Володимирком зараз по вигнанню, перше нїж став він таким бездомним заволокою, яким бачимо його в роках 1146 і далї. Оповідаючи, як прийшов він в 1146 р. (десь у вереснї) до Сьвятослава Ольговича, лїтописець каже, що він прибіг до нього по битві — „и тогда с полку прибЂже к нему Иванъ Берладникъ” ¹²). (У перше виступає він тут із сим іменем, котре потім так приросло до нього, що й син Івана зветь ся Берладничичом). Яка то була битва, лїтопись не каже: очевидно, бив ся Іван з Володимирком, і можемо здогадувати ся по анальоґії пізнїйшого його походу, що Іван розпочав з Володимирком війну на нижнїм Дунаю, опанував його і пробував відти сягнути далї, але вкінцї програв справу й мусїв покинути свою Берладь та подати ся в безпечнїйші краї. Свого давнїйшого опікуна, Всеволода Ольговича живим Іван уже не застав тодї, тож пристав до його брата Сьвятослава. Але боротьба за Київ забирала всї сили й увагу князїв, і за увесь час житя Володимирка Іван нїде не міг знайти помочи чи заохоти до боротьби з ним і мусїв тиняти ся по ріжних руських князях „служебним” князем; аж по смерти Володимирка знайшов він союзника, але про се будемо говорити потім.

Окрім сполучення Галичини в руках самого Володимирка повстаннє Галичан 1145 р., мало, по всякій правдоподібности, й иньші наслїдки, меньш користні для самого Володимирка й для полїтичного житя землї. Воно, певно, не минуло без впливу на відносини землї і в першій лїнїї — громади міста Галича до князя. В сїм повстанню та в суворих репресіях князя можна шукати початків того відчуження князя від громади та зросту впливів його дружини-бояр коштом полїтичного житя громади, які себе так прикро дали знати в пізнїйших часах і про які будемо говорити низше.

В зверхнїй полїтицї Володимирко йшов дорогою, витиченою Ростиславичами. І його увага передовсїм була звернена на схід, на волинських князїв. Очевидно, говоримо се головно про часи, коли він, засївши в волостях Васильковичів, прийшов до безпосередньої стичности з Волинею; але й перед тим нїм перейшов він до Галича, стояв він на тім самім — загальнім становищу галицьких князїв. Сила Мономахової династиї, що тримала в своїх руках тодї й Волинь, була їм небезпечна. Тому коли Всеволод Ольгович, засївши в Київі, завізвав їх до походу на Ізяслава, Іван Василькович і Володимирко пішли з повною готовістю. Але підчас війни ситуація показала ся такою, що галицьким князям вигіднїйше було притягти на свій бік загроженого звідусїль Ізяслава (Поляки теж стояли по сторонї Всеволода), нїж трудити ся для зміцнення Всеволода, і вони „привабиша к собЂ” Ізяслава.

Рахунок показав ся добрим. Всеволод був справдї небезпечний; два роки пізнїйше (1142) він посадив на Волини свого сина, і се, при союзї Всеволода з старшими синами Кривоустого, творило дуже грізну для Галичини силу на сходї. Володимирко, що про око ще не виходив з послушности Всеволоду і навіть при кінцї 1142 р. вислав свій полк йому в поміч, слїдом виступив против нього отверто: „посварили ся Всеволод з Володимирком через Всеволодового сина, що сїв у Володимирі, й почали чіпати ся „один другого”, як поясняє се зовсїм добре лїтопись ¹³).

До рішучого розриву прийшло десь лїтом 1144 р.: Володимирко „возверже грамоту хрестьную” Всеволодови. Той відповів походом, щоб змусити Володимирка до покори. Стоячи тодї дуже сильно, Всеволод рушив на Галичину великі сили: окрім київських полків, ішли волинські, чернигівські, переяславські, туровські й смоленські і ще поміч із Польщі. Ізяслава Давидовича вислано до Половцїв, аби з ними зробити діверсію від Понизя, тимчасом як головне військо ішло полудневою Волинею на Теребовль. Володимирко міг противставити сьому походу окрім своїх полків тільки угорську поміч: молодий угорський кородь Ґейза прислав свого вуя бана Бєлуша з полком y поміч союзникови свого батька.

Полишивши на волю божу Понизє, Володимирко рушив на зустріч Всеволодови під Теребовль і поспів завчасу, аби обсадити правий берег Серета і заступити перехід через річку. Всеволод пішов в гору Серетом, але по другім боцї йшов Володимирко, не спускаючи ока з ворога. Такий рівнобіжний марш трівав цїлий тиждень — обидва вороги даремно пробували перехитрити один одного. Аж на верхнїм Сереті, де річка вже не робила великої перешкоди, Всеволод перейшов на правий бік і пішов на Звенигород. Тут прилучив ся до нього й Ізяслав Давидович з Половцями, взявши по дорозї кілька городів на Понизю. Володимирко йшов згірєм, відступаючи перед ворогом, але все тримаючи ся вигіднїйших позицій, і увійшов у Звенигород перед Всеволодом, надїючи ся, що тут прийде до битви. Та болотниста околиця Звенигорода була для Всеволода ненаручною, і він замість того обійшов Володимирка з заду, опанувавши неприступні, стрімкі гори за Звенигородом.