tmp0

Мономах визначав ся незвичайною дїяльністю; він ставив себе в тім взірцем для своїх синів, і міг се зробити. Він, як каже, не здавав ся на слуг, але старав ся сам все робити або всього бодай пильнувати — на війнї чи в спокою, від домашнього господарства до церковної служби. Він рахував, що зробив за житя 83 більших подорожей — а що то вони значили при тодїшнїх дорогах! Дїйсно, він шибав ся вічно, з Смоленська в Переяслав, а звідти в Ростов, або що. В особливу заслугу собі він покладав, що пильнував відносин з Половцями; в своїй автобіоґрафії, він рахував 19 умов, уложених з ними!

Популярність Мономаха дїйсно була дуже велика. Він зіставсь ідеалом князя — енерґічного, запопадливого, для громади доброго, його полїтична вирахованність, гарбаннє чужих земель громаду не інтересувало. Оповідаючи про його смерть, лїтописи називають його „благовірним, христолюбивим, великим, чудним, сьвятим і добрим”, „він осьвітив Руську землю, пускаючи проміннє як сонце”, „слава про нього пройшла по всїх краях, особливож був він страшний для поганих” (Половцїв); „весь нарід (в Київі) плакав по ньому, як дїти за батьком або матірю” ⁴⁵).

Умер Мономах 19 мая 1125 р., на 73 роцї житя ⁴⁶).

Київський стіл призначив він від давна, як ми бачим, свому старшому сину Мстиславу. Другий претендент — Ярослав Сьвятополкович загинув від руки убийць; останнїй з Сьвятославичів Ярослав так хистко сидїв на своїм чернигівськім столї, що хоч би й уважав себе правним спадчиком київського стола, не мав спромоги обізватись. Без всяких перешкод Мстислав засїв у Київі — другого дня по смерти батька „посадили його” Кияне на батьківськім столї ⁴⁷).

Примітки

¹) Згадати треба, що у Татїщева під 1095 p. (II. 156) знову є корсунська історія: з причини пограблених Корсунянами руських кораблїв Сьвятополк і Володимир, не діставши сатисфакції від Візантиї, вислали військо на Корсунь; проводив ним Мономах і побідив Корсунян. Ся звістка тим більш підозріла, що в звісній лєґенда про Мономахові реґалїї ми маємо історію про похід Мономаха на Кафу (див. т. І с. 450), і Татїщев міг звідти викомбінувати свою історію.

²) В суздальській редакції 1114 р., але згода полудневої редакції і Новгородської лїтописи рішає справу за 1113 роком. В історії Татїщева, почавши від Сьвятополка, маємо ряд характеристик князїв, переважно київських. Характеристики сї були б дуже інтересні, бо мають звістки і прикмети, котрих ми не знаходимо в иньших джерелах тільки вони дуже непевні: подекуди князї характеризують ся прикметами й чеснотами з становища XVIII в., до котрого належав Татїщев чи иньший автор сих характеристик : Мстислав Мономахович похваляєть ся за то, що за нього податки хоч були великі, але всїм рівні й тому не викликали незадоволення (II. 243), Михалко Юриєвич — що не любив суперечок про віру, уважаючи релїґійні непорозуміння результатом неосьвіченности й амбіції духовенства (III. 220); сюди ж належать численні звістки сих характеристик про опіку осьвітї й школам — звістки дуже непевні своєю однорідностю (правдоподібно — теж тенденційною). Тому я не уважаю можливим користати з сих характеристик.

³) Патерик с. 144-5.

⁴) Про відносини Сьвятополка и Мономаха до Жидів див. спеціальну (більш многословну одначе як вартну) розвідку покійного Малишевского: Евреи въ Южной Руси и кіе†въ X-XII в. 1878 (відб. з Трудів Кіев. дух. акад.). Про опіку Жидами Сьвятополка говорить і Татїщев у своїй характеристицї (II. 211).

⁵) Як взяти любецькі постанови в стилїзації лїтописи, то вони виразно вказують, що Київ не був виїмком. Инакше чому отчиною Ізяславичів не признати було тодї Турова, а Київ віддїлити, як волость, що під принціп отчинности не підпадає. Розумієть ся, можна припускати, що зміст любецьких постанов в лїтописи віддано не докладно, але нїчого докладнїйшого ми в сїй справі не маємо, і нїякої вказівки на виїмкове становище Київа таки нїде нема.

⁶) Київським духовним кругам міг він бути неприємним спеціально як нешлюбний син Сьвятополка.

⁷) Вид. Срезневского с. 86.

⁸) Іпат. с. 198.

⁹) Се видно з оповідання під 1116 р. — Іпат. с. 203.

¹⁰) Пор. Іпат. с. 222.

¹¹) Іпат. с. 203 і 205.

¹²) I с. 150.

¹³) У Длуґоша І с. 515-6 причиною війни виставлено страх Мономаха перед претензіям Ярослава на Київ, але оповіданнє Длуґоша про сї подїї занадто богато має вигадок, щоб добачати й у сїм поясненню якесь певне джерело.

¹⁴) Іпат. с. 204, Лавр. с. 277.