Тореадори з Васюкiвки

— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…

— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…

— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.

— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!

I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.

— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.

Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…

Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..

А чого обов'язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду…

Зненацька лiжко моє хитнулося, м'яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна…

Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: «Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побiг — рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками — на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!..»

Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев — нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю. То була вода така бiла.

Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони з-пiд молока, i зрозумiв — залило молочну ферму i повивертало бiдони, i це навколо вода, змiшана з молоком.

Але чому моє залiзне лiжко не тоне?

I одразу прийшла думка — у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення, i це тому, що в мене мати — депутат, усiм депутатам видають такi лiжка…

Бiлi хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свiжiсiньке, парне.

Я вже гостро вiдчуваю його запах. I раптом чую голос матерi:

— Випий,синку, випий молочка.

I зараз голос батька:

— Вiн заснув, не буди його, хай…

Але я вже прокинувсь i розплющив очi.

Я випив молока i знову заснув.

Коли я прокинувся, був уже обiд. Я пообiдав (з'їв трошки бульйону i куряче крильце), полежав i знову заснув… I спав так до ранку.

Роздiл XXV Усе! Кiнець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!» Я видужую

Прокинувшись, я побачив, що бiля лiжка сидить на стiльцi Яришка i читає журнал «Барвiнок».

У хатi було сонячно, аж очi слiпило, годинник на стiнi показував без чвертi десять, i я зрозумiв, що то ранок.

Яришка зразу вiдклала журнал i скочила з стiльця:

— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снiдати.

Вона в нас не вимовляє лiтеру «р»

За мить Яришка вже ставила на стiльцi передi мною молоко, яєчню, сир i хлiб з маслом.

Я збагнув, що в хатi нiкого немає, всi на роботi, i їй доручено доглядати мене.

— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.

Я насторожився.

А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсiм збентежило.

«Любий бгатику!» Вона нiколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобi й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду…» I раптом — «любий бгатику!»

Кепськi, виходить, мої справи. Може, й зовсiм безнадiйнi. Може, я вже й не встану. Тому-то всi такi нiжнi до мене: i батько, i мати, i дiд… I весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я…