Тореадори з Васюкiвки

I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…

Явi — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!»

А менi…

Одна лишалася надiя — на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.

Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли — так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу — все в горлi застряє) i неквапом — ще є час — iду до Яви.

— Яво! — гукаю через тин.

Вiн не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?»

— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!

— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..

Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.

«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано».

Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.

Я мотонув назад.

Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.

— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.

Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.

Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:

— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!

Я кинувся до неї:

— Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!

Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.

— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.

Довелося йти.

В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: «Ласкаво просимо!» Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.

Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.

Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi — не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.

Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:

— А де Рень?

Я пiдхоплююся з мiсця:

— Нема десь… Не знаю… все село оббiгав… Може, почекаємо трiшки?

Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:

— Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.

Вона стає бiля дошки, стискає руки — наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) — i каже:

— На першiй сторiнцi кожен напишiть: «Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу…» — i своє прiзвище.

Ми схиляємо голови — пишемо.

Екзамен почався.

Учнi сопуть. Пера скриплять.

Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. «Може, вiн уже й неживий?» — холону я. Диктант закiнчено.

— Тепер уважненько перевiрте i здавайте, — нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо — пiдтримує.

Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, — перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.

А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки — не вчитаю. Не можу.

От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!

Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.

I раптом — дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!

Живий-то живий, але — матiнко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.

Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.

Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.

— Що це означає?'

Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.

— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?

Ява мовчав.

— Де ти був?

Ява нарештi розтулив губи:

— У плавнях.

— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?

Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:

— Рибалив.