Товаришки

— Дуже скучила!..

Корнієвич притиснув руку дівчини до уст так міцно, з такою загарою.

— Скучала, скучала... дорога моя! — промовляв він потім.

Люба чула на собі його погляд, чула, як змінився його голос, чула так близько од себе його гарячі уста... Огонь той проймає й дівчину, бурхає у її грудях... Козацький ус, жаркі уста торкають край ніжної щоки її. Дужа рука пригортає любу дівчину до серця...

— Радість моя, як я люблю тебе! — шепчуть його уста, дишучи палким коханням.

— Любий,— одповідає вона, і уста її теж одповідають безумному поцілунку; голова непритомно схилилась на груди любому козакові.

— Мила моя! Серце моє!.. Як довго я ждав сього щастя!.. Ти моя, моя! — промовив Корнієвич, упиваючись своїм щастям, упиваючись цілуванням. Слова виривались самі собою...

Люба опам'яталась, Корнієвич цілував кожний окремий пальчик на її руці, що нібито означало, що і він трохи заспокоївся.

— Чого ж... чого ж завжди був такий повздержний, коли... коли так любиш? — питала дівчина.

— Такий я вдався!.. Або, може, таким зробило мене життя! Не умію я, не звик провадити ніжні речі! Я виріс без матері, зовсім її не пам'ятаю, виріс коло суворого батька, котрий, чинивши догоду моїй мачусі, ще менше оказував мені ласки, ніж би, може, хотів... Потім я жив у закритій школі при гімназії, де педагогічним принципом було не розманіжувать, а пригнічувати чулу дитячу душу, і ласки я не знав, не навчивсь і сам буть ласкавим. Лагідного жіночого товариства не знав я й підрісши. Перший раз попав я в те товариство у Цюріху. Ти знаєш, яка то була строката юрба! Треба було перше розглянутись у ній. І я розглядався з цікавістю до тих, мовляв Кузьменко, «головоногих» і «явноголових». Розглядаючись, побачив тебе!..

— Ах... пам'ятаєте, як ви перший раз розказували мені щось таке в аудиторії, коло дошки? Яка я дурненька тоді була, аж тепер сором!..

Сі слова, навпаки, дали привід Корнієвичу знов поцілувати милу ручку.

— Дурненька! — переказав він з докором. — Зовсім ні! Прийшло в аудиторію, так збентежилося, потім ото сіло біля мене, розгорнуло свої папери, так слухає уважно, таке розумне, миле! Мені здається, що я з тої ж хвилини полюбив тебе мимо своєї волі... І далі любив усе більше та дужче! А що не говорив ніколи про свою любов, так кажу ж тобі, що не мистець я на такі розмови... та до того бачив, що ти не горнешся до мене... що я не любий тобі чи... ще більше того!

— Я просто боялась трохи... тебе! — вимовила Люба, склоняючись до Корнієвича.

— Боялась?.. Тоді, коли я готовий був носить тебе на руках! — мовив він, пригортаючи її міцно. Не міг же я бути навісним, коли мені здавалось навіть, що другий... та ні, я не хочу згадувать про се. То був такий тяжкий час тієї заздрої муки!.. Потім, потім теж я не був певний у тобі, в тім... ну, в тім, що я побачив перший раз з певністю отам, при нашому розстанні, як ми з поїздом рушили, а ти зосталася з сльозами в очах, плачучи, як мені здавалось... за мною! Од тої пори я рвався до тебе щоминути!.. О, за сей час розлуки я добре зважив, як я тебе люблю! Поки ти була на очах там, у Цюріху, поки я бачив тебе щодня, якось терпілось: зустрінешся, поговориш, побачиш; а як зостався сам — неначе половину життя згубив! Ну, просто, сказавши по правді, остатнім часом навіть досадно на себе було: що ж, справді! — нічим не можу зайнятись як слід! Бог знає що! Рветься душа до тебе, та й годі!

— А чому ж не писав про се?

— Не писав. От не писав! Рушив просто в дорогу у Полтаву, щоб прилинуть до тебе, щоб словами, душею сказать тобі, що я без тебе не можу жить! Що ти мусиш буть моєю, при мені! Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі! Ти ж будеш моєю? Ти схочеш? Мила моя, сужена моя, коли ж ти будеш моєю зовсім, перед всіма? Нехай там вінчають, нехай що хотять роблять, та нехай знають всі, що вже ти моя, що я не віддам тебе нікому, нікому!!

Корнієвич закінчив свою мову цілуванням, ще гарячішим обняттям, котрим він ніби хотів заховати свою милу від самого місяця. Рука Любина обвилась коло шиї милого. Чи могли в ту хвилину Люба й Кориієвич бачити, що к садочку підійшов Кузьменко й дивився на їх?.. Глянувши, він тихо повернув набік, улицею... і легка луна від його ступнів покрилась ніжною луною поцілунків.

XX

Ай, тожбо-то шарварку та клопоту сьогодня у будиночку в Марії Петрівни: Любине пак весілля справляється! Марія Петрівна розпадається, метушиться, хоть все собі тиха. Вона й рада... І якесь журливе почуття ворушиться в її серці: добре-то воно! Статочний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який! А все ж де не взявся, і бере її Любочку. Каже Любочка, що товариш із Цюріха, сам із Харківщини. Ет, сказано: «Дочки — чужа користь!..» Виглядиш її, випестиш, а там... Тож-бо зовсім приподобатись Марії Петрівні Корнієвич не міг: не могла вона позбутися того трошечки ворожого почуття, котре має, здається, кожна мати до зятя, до того мужа коханої доні...