Товаришки

Вечеря скінчилась. Гості ще зоставались: не зриватися ж, мовляв, зараз по вечері, треба посидіти. Розмістилися знов у двох покоях; в хаті було душно, двері на ґанок одчинили. Люба хотіла освіжитись, вийшла на ґанок.

— Куди? Куди? — питав її Корнієвич, ідучи слідом. — Щоб застудитися надворі після душної хати? Не можна! Ходім у хату! — І він обняв Любу, щоб вести назад.

— Пустіте, Дмитро Назарович! — казала Люба. — Я сама піду!.. Пустіте!..

«Пустіте!» «Ідіте!» — передражнював Корнієвич. — Доки ж то вже буде те величання? Коли ж то вже буде «іди»? Коли?.. Ну, поцілуйте ж тут один раз, один тільки раз, та й підем! Любочко, дружинонько моя!

Руки Любині обвились коло шиї Корнієвича. Один поцілунок став за скілька. Тут пак ніхто не бачив!

Отже, помилилась молода! По двору ходив Кость, він бачив, як Люба вийшла, бачив усю ту милу сцену. Коли Корнієвич і Люба зникли в покоях, він зійшов на ґанок і журливо задумався: тут він стояв колись-то з Любою… Не йому судилося те щастя, котре вживає тепер з милою дівчиною Корнієвич… В думці його мимоволі встали слова поета: «А щастя було так близько, так можливе!»

с. Колодяжне, 1887 р.