Три як рідні брати

— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.

Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати.[13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.

Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.

— Добрий вечір, брате!

— Добре здоровля. Прошу, сідай.

— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

— Забрали, — кажу.

— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.

— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.

— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?

— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.

— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

— Як то закутало? — питаю я.

— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лісі рубає.

XIII

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.

Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:

— А що дієш, брате?

— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.

— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?

— Чутиму.

— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.

— Як оце? — питаю я.

— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.

— А твоє ж господарство?

— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.

— Ти дурень! — каже та й пішов, свищучи, у двері.

XIV

Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить,[15] і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку.[16]

- Іди, — каже, — пан староста тебе потребує!

Приходжу до старости.

— А що там, — каже, — небоже, подужав?

— Подужав трохи, — кажу.

— А дома як?

— От як, — кажу, — сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.

— А як ти слабував, хто тебе кутав?

— Яків Нестерюк, — кажу.

— Годний хлопець, — каже староста. — А знаєш, чого я тебе кликав?

— Пан світлий скажуть!

— Прийшов тобі абшит.[17]

— Мені абшит? — кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. — Як то може бути, пане?

— Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.

— Котрий то жандар? — питаю я.

— А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.

— Пане мій годний! — кажу я та й упав старості в ноги. — Пане мій добрий; дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!

— Годі вже, годі, — каже староста. — А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати — час раз і людьми стати!

XV

— А що там? — питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумнів.

— Нестерюку, — кажу, — брате, а ти не рад, що я вже на волі?

— Рад, — каже, — та й не дуже!

— А то чому, соколе?

— Нічо, — каже, — все добре.

— Ні, ні, — кажу я, — ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.

— Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.

— А чому?

— Бо тому: ти оженишся.

— Ну, та оженюся; та відтак?

— Ти дурень, — каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).

— А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? — кажу я.

— Буду слухати, — каже.

— Дай свою сестру за мене.

— Ой?

— Та бігме.

— А я що буду робити самий дома?

— Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.

— Гм! — каже Яків.

— Так, брате!

— Коли так, то хіба й я женюся?

— Ану, женися, братику, без жарту.

— А даси за мене свою сестру?

— Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!

— Ти дурень, — каже Яків та й став весільної свистати. — Даєш чи не даєш за мене свою сестру?

— Хоть обі, любчику, — кажу я. — А я ж…

— Агов! — крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), — не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!