Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

— І ти нічого про неї не знаєш?

— Про неї я знаю все, але…

— Ти щось приховуєш від мене. Питаю про майора — не знаєш. Навіть про свою покоївку не хочеш говорити правду. Не довіряєш мені?

— Але я дійсно не знаю, — сказала Інгрід і сьорбнула з чашечки. — Енке приходив позавчора, а фру Улл… Навіть толком не сказала, куди поїхала.

— Що, поїхала і не спитала хазяйки?

— Чого ж, спитала. Я дозволила їй провідати хвору сестру… Проте, де живе ції її сестра… Чи то в Нордкіпі, а чи в Нордкапі.

— Її сестра живе в Глом-фіорді, і ти це добре знаєш.

— Так, так! Твоя правда. Забула… Це, здається, невеличкий рибальський висілок по північно-східній дорозі. — Інгрід намагалась приховати розгубленість. — Фру Улл сказала, що поїде автобусом. Так, це Глом-фіорд. До Нордкапа значно далі. Туди і за дві доби не доїхати, а вона просилась на три дні. Я вже не знаю, що й думати.

— Чи варто так хвилюватись? Служниця — це лише служниця.

— Фру Улл нянчила мене. Вона прийшла в наш дім в рік смерті мами. Я так звикла до неї.

— І всі ці роки вона жила з вами?

— Так, тобто ні. Загалом, до… — Інгрід замовкла, ніби перечепилась об щось.

— Ти хотіла сказати, до того, як сюди прийшли німці?

— Так, любий, до того вона жила у власному домі з синами і…

— Чоловіком?

— Поки він був живий. Однак, я бачу, мені нема потреби розповідати, ти всі; про неї і без мене знаєш.

Шлезінгер посміхнувся, як посміхаються дітям, коли ті ставлять наївні запитання. Потім узяв її руку і торкнувся губами пальців. Вони ледь помітно тремтіли.

— Професія. Я змушений все знати, — він сказав це, стримуючи роздратування на самого себе, що враз навалилось. «Чорт мене забирай! Про що я з нею говорю? Якісь непотрібні слова… Мені потрібен Енке! Де він? Чому вона не говорить мені, де він? Адже видно, що знає, де ховається цей старий шкарбан!»

— Ти вся тремтиш. А знаєш, я зараз подзвоню у Глом-фіорд, там у порту є комендантський пост, і попрошу довідатись про твою служницю. Зрештою, це дуже просто.

Вона зблідла, очі згасли і потонули в тіні. Хвилювання робило її ще привабливішою. «Прихопити-б її з собою в Лондон, — сам того не бажаючи, подумав обер-лейтенант. — Мабуть, таку я міг би і покохати…»

— Що з тобою? — запитав Шлезінгер.

— Нічого. Щось голова… Подай мені води.

Він підвівся, налив з графина води і подав їй склянку. Інгрід випила. Рука із склянкою опустилась на тумбочку поруч з телефоном. Обер-лейтенант потягнувся за трубкою.

— Що ти хочеш робити? — погаслим голосом запитала вона.

— Як обіцяв, дзвонити в Глом-фіорд.

— Правда, ти можеш це зробити? Це тебе ие обтяжить?

— Ну, крихітко моя, які можуть бути розмови, коли йдеться про твій спокій і душевну рівновагу. — Зняв трубку і почав набирати помер.

Інгрід різко підвелась з крісла, але одразу знову сіла, так ніби не тримали ноги.

— Тобі недобре?

— Ні-ні, — сказала, збираючи на тацю чашечки. Потрібний абонент не відповідав, і обер-лейтенант заходився крутити диск знову.

— Чи варто турбувати ваш пост? Пополудні буде автобус. Можливо, інша приїде. Адже вранці прийшов той, що з Глом-фіорда виїхав серед ночі… Мабуть, я марно хвилююсь.

Шлезінгер якось загадково посміхнувся, поклав апарат їй на коліна і знову набрав номер.

— Спочатку ми додзвонимось у відділ Енке, спитаємо, може, йому щось відомо.

Інгрід дивилася на нього очима, в безкраїй блакиті яких народжувався жах.

— Майора Енке… Шлезінгер… Як немає? Поїхав? Куди?

Почувши відповідь, обер-лейтенант затерп, на обличчі майнула хвороблива посмішка людини, що ось зараз, у цю хвилину, втратила все, що мала раніше. Плечі обвисли, рука з трубкою поповзла донизу.

— Що з тобою, любий?

Шлезінгер не відповів. Лице від шиї почало багровіти, наливатися кров'ю, неначе на гостя навалилась величезна брила. Очі стали скляними, рот широко розкрився, він ніяк не міг продихнути. Злякавшись, що обер-лейтенанта вхопить апоплексичний удар, Інгрід раптом сказала:

— Пробач, я сказала неправду… То не молоко приносили, то був Енке. Він від'їздив і приходив прощатися.

— Е-е-енке!? — зрештою видихнув Шлезінгер.

— Так, приходив сказати, що їде у Глом-фіорд, а лице було таке, ніби прощався навіки. Старий дивак, усе страхав мене своїми розмовами про весілля. Уявляєш, хотів на мені одружитися.

Обер-лейтенант зірвався з крісла. Столик похитнувся. На підлогу полетіли чашки, цигарки.

— Що ж ти… — заревів він. — Що ж ти мовчала?!

— Я не знала, що це так важливо для тебе, любий, — пробувала захищатись вона.

— Не знала? Але я ж тобі казав! Я ж питав тебе! — Шлезінгер з такою силою відштовхнув її від себе, що Інгрід відлетіла до протилежної стіни і ліктем розбила люстро трельяжа. Посипались, задзвеніли скалки, якісь скляночки, флакони, коробочки з пудрою покотились по паркету.

— Одягайся! — люто закричав Шлезінгер.

Інгрід стояла, не рухаючись. На білу поверхню пуфа з пальців капала кров. Очі виповнились слізьми, проте вона не плакала.

— Одягайся! Поїдеш зі мною!

— Нікуди я з тобою не поїду, — раптом твердо відказала Інгрід, — Нікуди, любий. Майор велів тобі передати, щоб ти залишався на місці і сидів тихо. Отак, любий…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения