Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Проте вони помилялися. Мартін Кребс (будемо і ми поки що називати його цим ім'ям) був живий. Бенджамен переконався у тому, як тільки його рука прощупала пульс пасажира. Той перебував у глибокій нестямі, викликаній якоюсь дивною хворобою. Бліде обличчя вкрилося великими краплями поту, шия вся в плямах бурякового кольору, дихання ледь помітне, але серце билося. Бен кілька разів струснув його за плечі, протер спиртом скроні, однак це не повернуло його до пам'яті. Тоді Грісс розстебнув на ньому пальто, розпустив краватку і, розуміючи, що нічим більше допомогти не може, присів у задумі на порозі відсіку, питаючи поглядом у Патріка: «Що робити далі?» Але що міг порадити Бенові голубоокий радист-початківець? Він дивився на свої прилади, боючись глянути на того дивного пасажира.

Під піджаком у Кребса була портупея. Бен вирішив послабити її, аби не заважала хворому дихати. І раптом побачив пістолет. Це не здивувало його — не із святими ж має справу стратегічна служба. Під лівою рукою пістолет, під правою — прикріплений до тієї ж портупеї плескатий металевий контейнер, у яких звичайно перевозять секретні документи. Бен не торкнувся контейнера, з досвіду знаючи, що за такі діла можуть бути великі неприємності. Офіцери стратегічної служби дуже не любили, коли хто з льотчиків, виконуючи їх доручення, сунув носа не у свої справи. А тут ще у відділі їхньої авіабази засів цей діляга Мак-Ллойд. Цей затягає по допитах, замучить дізнаннями. А чого варта його вимога в кожному, навіть дріб'язковому випадку, писати докладні пояснення, доповідні, рапорти… Треба буде сказати про контейнер Біллу, а Патріку про нього краще і зовсім не знати. Варто повідомити на базу, їх людина, хай і вирішують, як з ним бути, а то ще скажуть, що його тут навмисне. Пробачте, пане майор, самі думайте, що робити з цим вашим «сизим поштовим голубком». Бен застібнув на Кребсі пальто на всі ґудзики і повернувся до Патріка:

— Викликай базу!

— Шифр?

— Ніколи! Рубай відкритим… Стукай: «Атакований парою «месершмітів», стрілок-радист Белч…» Нема чого ніяковіти, передавай: «Стрілок-радист Патрік Белфур Белч збив один літак противника. Поранений в плече. Інших втрат не маю. Пасажир на борту. Хворий. Потрібна консультація лікаря. Шеф-пілот Уолтінг. Крапка!»

Патрік передав, як наказував Грісс, проте від себе додав: «термінова консультація». Зробив це неспроста і, як мовиться, вчасно. Поки у ефір неслися його крапки і тире, пасажир почав корчитись. На губах забіліла піна, обличчя напружилось, почервоніло, він раптом закричав якимось диким утробним криком. Очі широко розплющились, проте свідомість так і не пробилася до налитих кров'ю зіниць. Кребс марив. Його били конвульсії, корчила, здавалось, передсмертна агонія.

Патрік заціпенів. Вперше в житті бачив такий стан людини і це викликало в ньому страх перед могутнім, всевладним ворогом, спроможним відібрати розум, Перетворити людину на ніщо, на купу м'яса і кісток, що корчаться від нестерпного болю.

— Як же нам з тобою бути? Що робити? — тим часом говорив сам з собою Грісс. — Чорт знає, що тут відбувається. Тільки в Бомбеї я бачив подібне… Тільки там…

Проте, що бачив другий пілот в Бомбеї, Патрік уже не почув, у його навушниках прокинулась хвиля бази. Радіограму підписав Мак-Ллойд. В ній значилось: «Подайте необхідну допомогу! Пасажир повинен жити! Це категорично необхідно! Лікар буде через десять хвилин». Не дивлячись на тон наказу, в телеграмі відчувалась розгубленість. Очевидно, на базі не сподівались на такий поворот сиропи.

— Що там у вас, Бон? — спитав у шоломофоні голос Уолтінга.

Бен вилаявся, як справжній докер, і, полегшивши серце, сказав:

— Хтось із нас народився без сорочки. Чорт би забрав мене в пелюшках, а цього Мак-Ллойда ще раніше!

— Що там з цим джентльменом? — спокійно повторив своє запитання Уолтінг.

— Він марить. У нього гарячка, — відповів за Бена Патрік. — Його дуже нудить… Він блює… Забруднив весь коридор…

— Мак-Ллойд! Ця штабна мокриця Мак-Ллойд! — крикнув, задихаючись від люті, Бен. — Він, бачиш, вимагає, щоб ми творили чудеса: врятували цьому джентльменові життя. Мак-Ллойду, певне, не терпиться отримати за нього ще одну зірку на погон і щось там ще в петлицю. Але хай проклянуть мене боги, коли ми довеземо його теплим.

— А що з ним?

— Я не лікар, Біллі, проте мені здається, що я вже бачив це якось у Бомбеї.

При цих словах на обличчі Бена проступив потойбічний жах. Він хлюпнув на руки спирту і заходився старанно витирати їх. Знову лив і знову тер, не одриваючи очей від Мартіна Кребса, що корчився на підлозі. Чого ти мовчиш, Бен? — спитав Уолтінг.

— Я боюсь… Боюсь говорити…

— Не сміши мене. Чого це ти перелякався? «Месери» позаду, а Мак-Ллойд не такий страшний, яким хоче здаватись.