Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

… Неголосний звук пострілу донісся здалеку. Так, це був постріл. Але чому він прилетів з долини, коли ті, хто міг зараз стріляти, були поруч? Касян визирнув з-за каменя: ті двоє були ближче, аніж він думав. Схопив гранату і пожбурив за камені, туди, звідки чувся голос обер-лейтенанта. Вибух, як здалося Касяну, струсонув всесвіт. І знову, коли вляглася гомінка луна, до його вуха долетів далекий звук пострілів. Касян напружив зір і раптом побачив: по лижному сліду Шлезінгера бігли троє, одягнені в білі маскувальні комбінезони. Очевидно, і вони помітили, а швидше почули стрілянину біля перевалу, тому що один з них час від часу піднімав догори автомат і стріляв у небо. Кому він таким чином подавав сигнал? Шлезінгеру, а чи Касяну? Такі білі комбінезони були і у бійців десятки Улла, і у німців підводників. Хто вони? Друзі чи вороги? У Касяна від напруження сльозились очі. Він довго не міг вирішити, хто наближається до них. Допоміг Шлезінгер. Цей добре знав: з того боку, де знаходилась Долина Гейзерів, допомоги йому чекати не доводилось. Почувши постріли, зміркував: час тікати — і подався у бік мису Ліннея. Його супутник, паче прив'язаний побіг за ним. Касян так і не впізнав у цьому згорбленому чоловічку того росіянина, з яким перемовився кількома словами під час операції в Свеа. Побачивши, що обидва переслідувачі тікають, закричав:

— Боягузи! Куди ж ви, наволоч!?

На його крик вони навіть не озирнулись. Троє в білих комбінезонах (тепер уже він бачив, що це були Стенсон, Рюгос і Людвіг Улл) помітили втікачів і кинулись їм на перехват. Вони бігли швидко, але Шлезінгер з підручним тікали майже по прямій, а трійці Улла треба було цілиною підніматися крутим схилом.

— Ех, чорт, не встигнуть! — ударив кулаком об камінь Касян. Він стежив за Шлезінгером і думав: «Ось моя смерть тікає від мене». Проте ця думка не принесла полегшення. В голові якась каламуть. Він утрачав кров і ночував себе все слабшим. Час було накладати джгути на поранені ноги. Довелось розрізати штани, перехопити праву, прострілену навиліт вище коліна, ременем від автомата. Ліву куля зачепила менше, але біль у ній був різкіший і крові з неї вилилось більше. Чому так було — Касян поки що не знав. Зняв кріплення з лижі і зв'язав з нього петлю для правої. Замість воротка прилаштував піхви од фінки. Розумів, що джгути несправжні і навряд чи зупинять кров, та що було йому робити.

Поки возився з джгутами і збирав з каменів боєприпаси, втікачі і Людвіг з хлопцями вже встигли зникнути за крутобокою горою. За нею починався мис Ліннея. Касян шкодував, що ніяк не може допомогти Людвігу і його хлопцям. Більше того, тепер їм доведеться возитися з ним, та й не лише з ним, а що і з тим англійським льотчиком, котрий лежить зараз у штольні старої шахти в Бареицбурзі. Він ледве підвівся і, спираючись на єдину лижу, рушив туди, куди побігли його друзі.

Ішов, скрегочучи зубами, перемагаючи гострий біль. Перед очима плавали кольорові кружала і коливався бік лобастої гори, схилом якої він шкандибав. Світ був немилий, та Касян раптом зупинився і засміявся. Згадав, як Сидоренко там, під Кярриквявішем (як же давно це було, ніби і не в цьому житті), прибіг з госпіталю. Шкутильгаючи, спирався на вистругану Гринею Кілару палицю, казав: «А чи знаєте ви, хлопці, як циган кривого коня продає? Він йому всі чотири ноги перед ярмарком всю ніч б'є, і кінь до півдня не кульгає. Бо всі чотири болять…»

За горою йому відкрився широкий простір Айс-фьорда. На чистій воді Касян побачив човен. Це була та сама німецька субмарина «У-206», яку вони вже бачили біля Баренцбурга і Лонгіра. Зараз від неї до припаю йшов моторний бот. На носі бота спалахували сліпучі вогники. Це по бійцях трійки Улла звідти бив кулемет. Його довгі, щедрі черги змусили переслідувачів залягти. Скориставшись з цього, Шлезінгер з напарником дістались до кромки припаю. Там їх підібрали, і бот повернув до човна. Тепер кулемет поливав тороси припаю, де залягли бійці Мілорга, вже з корми.

Касян добре бачив, як бот підійшов до борту човна, як піднімались трапом матроси і з ними Шлезінгер. Потім за кормою човна забіліла, запінилась вода, і човен спочатку поволі, а далі все швидше почав віддалятися в напрямку Алкурнехта і Землі Принца Карла.

— Пішов, — зітхнув Касян.

Море, гори, небо — все попливло у нього перед очима і раптом перекинулось. Він упав навзнак. І знову йому здавалось, що летить, час від часу провалюючись у повітряні ями. Коли отямився і розплющив очі, побачив; поруч стояли друзі.

— Випустили… З рук вислизнули… Це я винуватий, — говорив Касян, звертаючись до Людвіга. Той не чув його слів. Очі йому затуманились слізьми. Дивився туди, де згинув в імлі підводний човен і нічого не бачив.

Касян замовк. Рюгос, що стояв поруч, на його німе запитання тихо відповів:

— Вони убили Ролфа і… тяжко поранили Інгрід.

Біль перетнув Касянові горло, стиснув серце. Він хотів спитати, як це сталося, і не зміг, не знайшов слів.

Розділ дев'ятий ЧЕКАННЯ ПОПУТНОГО ВІТРУ