Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Шхуна розвернулась, прицілилась гострим, мов у чаплі, носом на маяк і пішла повільно, вузлів п'ять, не більше. Петро подумав, що ця «Гройг О'Нейл» (так вона значилась у телеграмі з Лонгірбюена, підписаній вже новим губернатором острова), мабуть, хвилин двадцять ще буде хляпати до причала. Як і. належить начальству, поважно, заклавши руки за спину, пройшовся пірсом, вважаючи, що його вже помітили зі шхуни. І тільки зайшовши за контейнери з шахтним устаткуванням, яке позавчора прибуло в порт з пароплавом «Каширою», врізав такого тріпана, що Володька і Митрич, які саме виглядали з вікна кімнати чергового, взялися за животи зо сміху. Помітивши реакцію підлеглих, Добриня спочатку розгубився, але потім, показавши їм свого здоровенного кулака, перейшов на флотську чечітку, яка тільки й могла врятувати його задубілі нога. Так він грівся ще хвилин десять, потім збив набакир чорну вушанку з позеленілим на вітрі крабом і рушив з-за контейнерів на пірс ще більш поважно, заклавши ліву руку за спину, а праву — за борт бушлата. «Солідність у такій справі, як зустріч іноземців, не завадить. Хто його зна, який він, цей заморський гість. І взагалі, становище, так би мовити, зобов'язує… От Володька і Митрич регочуть, роти по самі вуха. З ними треба бути строгим, а то інколи доброту люди вважають за слабість… Володька, схоже, від народження не відчуває дрожі перед начальством. А чого тремтіти, коли роботу знаєш і викладаєшся на совість? Митрич міг би і не висовуватись. Капітан затонулого корабля — треба ж таке! Втопити посудину біля самісінького пірса. Тут і так судна, приписані до порту, на одній руці перерахувати можна: криголамний буксир, катери «Лапоть» і «Буревісник» та ще баржа, котру всі чомусь називали «гармонь», хоч у неї і номер, і індекс «БС-116». Ця «гармонь» всю навігацію бовталася в затоці, возила воду для пиття з Чистого ручая на висілок. Боки у баржі пом'яло кригою і ребра у неї світилися. Перевалюючись на крутій хвилі, вона скрипіла так, що, мабуть, чутно було в Свеа, або навіть в Лонгірбюені. Баржу давно треба було ставити на капітальний ремонт. Митрич канючив, бомбив рапортами. Він доповідав вище, писав на материк, але, крім обіцянок пригнати з Мурманська нову самохідну баржу, діло не посувалось. А поставити «гармонь» на ремонт навіть на півмісяця ніхто з начальства не одважувався. Це означало залишити висілок без води. І баржа трудилася, поки не пішла на дно. Добре, що хоч встигли носа прихопити швартовим, а то пішла б у глибину навіки — під кілем у затоці більше ста метрів буде. Хто її з такої глибини дістане? Дешевше нову збудувати.

Скільки Добриня вже мав неприємностей за цю «гармонь» — не перелічити. І все йому діставалось, а баржевий посміхається у вуса, ніби це його зовсім і не стосується. Тільки вчора начальник рудника Журавльов з пісочком чистив: «Чом до цього часу баржу не підняв? Без води живемо. Як у пустелі. Піднімай баржу, а то під суд віддам, поганця!» Так і сказав: «поганця»… Правда, це прозвучало не образливо, проте вичитувати начальника порта при всіх, як хлопчиська, навіть для Журавльова не годиться… Піднімай. А як її піднімеш, проклятущу?

«Грейс О'Нейл» все ще була в кількох кабельтових від пірса і, вдавалось, зовсім стишила хід. Добриня дістав бінокль. На палубі стояли троє. Вони про щось розмовляли, стримано жестикулюючи, звертаючи увагу не на висілок, а чомусь на протилежний берег. Спочатку Петрові здалося, що їх зацікавив недобудований причал на тому боці Грен-фьорду, але незабаром зрозумів, що помилився, їхні погляди були звернені у бік плоскогір'я, що височіло над причалом і звідки брав свій початок Чистий ручай. Це місце старожителі Баренцбурга називали Плащем Сплячого Рицаря. Назва не була зафіксована на географічних картах, проте жила на острові з давніх часів, а точніше сказати, з тієї миті, коли перший груманлан, здираючись на терасу Баренцбурга, побачив за фіордом гору, що своїм обрисом дуже нагадувала сплячого рицаря. Він лежав лицем до неба, широко розкинувши руки, виблискуючи проти сонця чорними базальтовими латами. Його білий сніговий плащ велетенськими складками покривав горби у верхів'ї затоки і широке плато, що розляглося за ними. Там, на вічній мерзлоті, лежали вічні сніги. Жителі висілка рідко піднімались туди. Навіть заядлі мисливці не ризикували потикатися на Плащ, де володарювали мороз і вітер.

Добриня напружено вдивлявся у білу німотність плато, намагаючись зрозуміти, що могло цікавити там англійців. «І чого вони нишпорять? Сиділи б дома біля своїх камінів… А може, і справді відкупили концесію у норвежців на Плащі? Про це в Баренцбурзі ходили плітки… Тоді їм не позаздриш. Там, як твердять геологи, — суцільний камінь — лабрадор. До вугілля монолітом метрів тридцять пробиватися. У рудниках Баренцбурга, Груманта до вугільних пластів підібралися ледве не з моря. Вугілля класичне, і добувати його тут куди вигідніше, аніж возити з Донбасу. Нам — так, у нас у північних морях флот. А їм? Ні, тут щось не те».