Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Я підштовхнув пастора до машини. Старий хапав повітря, як риба, відкритим ротом. Хлопчина ніяк не міг пересилити страх. Гострий кадик застряв посеред топкої шиї. Почувши наші голоси, вони зрозуміли, що ми росіяни, але як ми опинились тут — зрозуміти їм було важко. Я спокійно запропонував їм сісти на заднє сидіння. Вони не одразу зрозуміли мою норвезьку мову. Довелось легенько підштовхнути до машини одного, а потім другого. З ними на відкидному сидінні влаштувався Тюрин. Ми з лейтенантом сіли попереду. Стартер зарипів, мов незмащене колесо, проте двигун завівся, і ми рушили.

Деякий час дорога вилась окрайкою високого берега понад фіордом, але скоро одвернула праворуч і, огинаючи кам'яну гряду, подалась у тундру до перевалу, що висів під важкими хмарами. Лейтенант відкрив свій планшет, розгорнув карту. Я поглянув на неї одним оком, проте і того мені було досить, щоб зрозуміти — от Тромсьє до Балстада неблизько. Червона ниточка дороги вилась горами, ущелинами, тулилася до ручаїв і малих річок, серпантинила до перевалів і потім, петляючи, спускалась од них у долину. Нам треба було форсувати ще кілька фіордів, перебратися через гірські хребти, подолати не п'ятнадцять, а добру сотню кілометрів. Це лиш навпростець, коли б летіти до нього, мета нашого рейду — Балстад — був поруч.

Я вже говорив, що окрім тих завдань, котрі поставив перед нами командир дивізії, були у нашої групи і надзавдання, про які знав лише Бояров. Зараз, дивлячись на розгорнуту лейтенантом карту, я згадував слова генерала: «… зробіть це неодмінно, коли, звичайно, вдасться дістатися до Балстада…» Справа в тому, що Балстад стояв далеко від доріг, якими, як я собі уявляв, повинен був розгортатися наступ наших військ. Зараз ми перебували у Східному Фінмарку. Це була та провінція Північної Норвегії, де всі дороги од фіордів, мов гілки до стовбура дерева, збігаються до магістрального шосе. Балстад стоїть на одній з таких гілок. Коли б нам поталанило і ми дісталися до магістралі, а потім і до повороту на Балстад, то довелося б, наперекір логіці, повертати праворуч, тобто на північ і навіть трохи вертатися назад, у той час, коли наступ безумовно покотиться на південь. Нема чого там, біля того Балстада, затримуватись військам, коли на півдні оперативний простір, дороги асфальтовані, хоч до Балтики газуй. Тут тобі і машини, і танки — все пройде, а на півночі гори, камінь, урвища. Ні, така логіка мені не зрозуміла, проте запитувати у нас не годилося, до того ж не час — у машині двоє сторонніх людей.

— Спитай у них, куди вони їдуть? — без тіні гумору наказав мені Бояров. Я опустив скло, що відділяло нас від салона, і як міг, переклав пастору запитання.

— Ми їдемо додому, — відрубав старий.

— А де ваш дім?

— У Хейккі.

— Це тут, одразу ж за перевалом, — уточнив шофер.

— Спитай, чи є на дорозі контрольні пункти, — вказав Бояров.

— Ні, нема, — відповів мені пастор. — І в Хейккі теж нема.

— Контрольний пункт на автостраді, — вже з власної ініціативи підказав хлопець. — Там у них казарма і патрульні машини. Це кілометрів десять за перевалом.

Пастор кинув на свого шофера строгим оком і зронив якесь слово. Я не зрозумів його значення, але хлопчина заморгав білими віями, зачервонівся до вух і всю дорогу, поки ми їхали разом, не сказав ні слова.

На перевалі падав ріденький сніжок. Чорна хмара черкала обвислим черевом об гострі скелі, з них сіялись сніжини. «Хорх» проскочив у вузьку щілину між гранітними гостряками і почав спускатися. Внизу лежала залита вечірнім сонцем долина. Праворуч здіймались прямовисні стіни кам'яних велетнів. Хейккі приліпився до їх підніжжя. Це був невеличкий виселок дворів на тридцять — сорок з обов'язковою в цих місцях кірхою посередині. Дорога, якою ми спускалися в долину, пролягала десь, може, за півкілометра від крайнього двору. З гори було добре видно його вулиці, двори, але дивно, що ніде не було людей. Хейккі виявився порожнім, так наче всі його жителі вимерли. Я доповів про свої спостереження лейтенантові.

— Зупини.

Бояров вийняв бінокль і довго роздивлявся Хейккі, потім сказав:

— Спитай, у чому справа.

Я спитав. Наші пасажири мовчали. Я повторив своє запитання, доповнюючи його виразними жестами. Розуміючи, що відмовчатися не вдасться, пастор розвів руками і відповів, що нічого не може з цього приводу сказати. Коли вони їхали в Тромсьє, в Хейккі все було, як завжди, а що сталося за час їх відсутності — він не знає. Старий звернувся до шофера, чи не знає той, може, що чув серед людей. Хлопець підняв свої гострі плечі ледве не до вух і похитав головою.

Бояров ще раз подивився в бінокль, однак те, що селище залишене, було видно і неозброєним оком.

— Що ж, мабуть, заїдемо в гості, — сказав лейтенант. — Все одно до ночі треба десь перебути.