Троща

– Є, звісно. Яка ж робота без плану?

– Ну от, і в мене він є.

– План до двору, – сказав я. – Розумію.

– Ні, ви мене зовсім не зрозуміли. Тут річ проста. Якщо хтось відмовляється зробити якусь роботу, то її мусить виконати хто-небудь інший. От і все.

Майор у цивільному був не дурний, знався на людях, тому довго мене не вмовляв. Він швидко відчув, що розмова даремна. Але пообіцяв, що до неї ми ще повернемося. А поки що він домовиться з міліцією, щоб мене відпустили. Папери, звісно, залишаться у них.

Він подзвонив комусь по внутрішньому телефону, і до кімнати зайшов огузкуватий сержант.

– Пока што свободєн, – сказав майор. – Провєдітє товаріща к виходу.

Ми з сержантом спустилися вниз, і він, крадькома розлузуючи гарбузову насінину, провів мене аж на ґанок. Уже був пізній вечір – та пора, коли мені заказано виходити на вулицю.

– Ідітє і большє к нам нє попадайтє, – сказав сержант на прощання.

У його голосі я відчув повагу, в якій, як у діжці меду, була ложка розчарування. Але я ще трохи затримався на східцях ґанку і ледве не повернувся до кімнати на другий поверх: товаришу майор, а ви часом не чули про такого чоловіка, як Тимчак Михайло Степанович? Він же, мабуть, працював у вашому відомстві, га?

Та момент було втрачено. До того ж ці хлопці за все вимагають свою особливу плату.

Я підняв комір плаща і рушив на трамвайну зупинку. Замість того, щоб поїхати до гуртожитку, вирішив заглянути в одну теплу місцину, щоб не сказати в гарячу точку. Годинник показував, що я знов порушую режим, перебуваючи так пізно на вулиці, але до біса їхні порядки.

Трамвай швидко довіз мене до Комінтерну. Я мусив показатися на ясні очі Стефи, аби вона побачила, що мене випустили. Бо ще, чого доброго, не засне, переживаючи за діда-краянина, якого забрала міліція. Та я трохи спізнився. «Хвилинка» була вже зачинена, лише біля входу крутилося кілька п’яних мужиків, які не встигли наговоритися душа в душу.

Але всередині світилося, скляні двері з того боку були взяті на велику залізну скобу, і крізь них, через скло, я побачив прибиральницю Галю, яка човгала мокрою шваброю по підлозі якраз там, де перекинувся стіл. На мить здалося, що вона змиває кров з кахляної долівки, і в мене засвербіли лікті. Галя розігнулася, щоб умочити швабру з ганчіркою у відро, глянула на двері і, вгледівши мене, розцвіла, як півонія. Видно, теж хвилювалася за діда, хоч той, капосний, піддав їй роботи, заллявши підлогу калюжею крові.

Я весело помахав їй рукою і пішов собі з легкою душею далі – Стефа тепер знатиме, що зі мною усе гаразд.

На ніч вітер притих, але було холодно, пахло приморозком. Я не відійшов і на десять кроків, як почув за собою легку ходу і хтось торкнув мене за лікоть – винятковий орган у будові моєї статури.

Це була Стефа. Вона вискочила надвір роздягнута, в самій лише благесенькій кофтині, і в тому був якийсь особливий знак. Запам’ятайте, хлопи: якщо до вас вискакує на холод роздягнута жінка чи дівчина, то це означає, що ви їй небайдужий. А ще зарубайте собі на носі, дітки, що ніякий чорноморець не виводив босу дівчину на морозець, вона сама побігла за ним по снігу босоніж. Бо краще бігти за коханим босою по снігу, ніж чалапати у валянках за нелюбом. Та й козакові ліпше поговорити бодай про погоду, мовляв, чи є мороз, дівчино, чи немає, ніж мовчати, як істукан.

– Ну, що там? – спитала Стефа.

– Все добре. Прийшов заплатити за битий посуд, а бачу – зачинено.

– Пусте, – сказала вона. – Ми таке списуємо. Ви заходьте до нас… Зайдете? – У її ясних, як у лошати, очах зблиснула тривога. Стефа щось чула серцем.

– Не знаю, – чесно сказав я. – Ви, Стефо, йдіть, бо змерзнете.

– Чому не знаєте?

– Я такий чоловік, що приносить нещастя. Вам того не треба.

Вагаючись, я хотів їй ще дещо сказати, але вже виходило так, як у тій пісні: начебто я вивів її на морозець і затримую роздягнену. Тому знов попросив:

– Ідіть, Стефо, змерзнете.

Я шкірою відчував, як той морозець заповзає під її благеньку блузку.

– Ідіть… – знов попросив я.

Її обличчя мовби побільшало і стало негарним.

Я взяв її холодну руку, поцілував і пішов до зупинки трамвая.

10

Дощ не переставав. Я кілька разів прокидався серед ночі, але нічого не чув, окрім рівномірного шелесту в очереті. Лахи на мені знов були мокрі, холод пробрав до кісток. Повільно сірів досвіток. Час мовби зупинився, хоч мені здавалося, що в цих багнах я вже мордуюся місяць. Насправді ж пішов третій день облави.

Я виліз зі свого барлогу і, щоб зігрітися, хотів було зробити руханку, але все тіло так боліло, що не мав сил розім’ятися. Тільки ворушив плечима, шиєю, крутив нею, як підстрелений селезень. Мав надію, що сьогодні більшовики нас не шукатимуть, бо навіщо їм під дощем місити болото, якщо в очеретах і так ніхто вже більше не витримає – дострелиться сам чи піде на відчайдушний прорив.