Трудівники моря

Звідси нова мука, і то дуже пекуча, про що ми тільки-но говорили. Вперше він почав займатися в думках тим, що випало з його поля зору за останні два з половиною місяці — своїм будинком, тим, що чекає його попереду і що треба буде змінити колишній спосіб життя. Дрібні турботи, які колють безліччю шипів, мабуть, гірші, ніж безнадія. Переносити лихо в його буденних проявах, оспорювати крок за кроком у доконаного факту завойовану ним територію — нестерпно. Можна вистояти перед обваленою брилою нещастя, але не перед пилом, який при цьому піднявся. Нещастя у всій своїй сукупності пригнічує, а часткові його прояви терзають душу. Тільки-но катастрофа вразила вас ударом, а тепер вона збиткується над вами.

Таке приниження робить її удар ще страшнішим. Це друга поразка на додачу до першої, до того ж ганебна. Людина опускається іще на один ступінь у небуття. Після савана — лахміття.

Думати про своє падіння! Нема печальніших дум на світі.

Бути розореним — хіба є щось простіше? Блискавичний удар, брутальність долі, непоправна катастрофа. Хай буде так. Треба змиритися. Усьому кінець. Людина розорена. Нічого не вдієш, вона мертва. Але ж ні! Вона жива! Другого ж дня вона починає це розуміти. За якими ознаками? За уколами шпильки. Хтось, проходячи повз вас, не привітався; лавиною посунули рахунки з крамниць; ось один із ваших ворогів

посміхається. Може, він сміється через останній каламбур Арналя, але це все одно: той каламбур не видався б йому таким дотепним, якби ви не розорились. Ви вичитуєте своє власне приниження навіть у кинутих на вас байдужих поглядах; люди, які у вас обідали, вважають, що три страви на вашому столі — це забагато, ваші вади тепер впадають всім у вічі; невдячні людці, яким уже нічого від вас сподіватися, набирають бундючного вигляду; дурні, виявляється, передбачили все, що з вами сталося; вас паплюжать; вас жаліють ті, хто нещасливіший від вас. А до того ж — сотні дратівливих дрібниць. Вони викликають уже не сльози, а огиду. Ви пили вино, а тепер п'єте сидр. Дві служниці? Вам забагато й одної. Доведеться другу розрахувати, а на першу звалити всю роботу. У вашому городі забагато квітів, краще засадити його картоплею. Ви роздавали фрукти друзям, тепер доведеться продавати їх на ринку. Про бідних годі й думати: хіба ви самі не стали бідняком? А вбрання — ось болісне питання. Що за мука відмовляти жінці в якійсь там стрічці! Тій, яка обдаровує вас красою, шкодувати прикрасу! Стати скнарою! Вона може вам сказати: «Як, ви позабирали квіти з мого саду, а тепер висмикуєте їх з мого капелюшка?» Гай-гай! Прирікти її носити вилинялі сукні! За родинним столом усі як води в рот понабирали. Вам здається, що всі тут проти вас. Дорогі вам обличчя стурбовані. Ось що таке поступовий занепад. Кожен день гірший за смерть. Упасти — це ще півбіди, це значить миттєво згоріти в розжареній печі. Опускатись усе нижче й нижче — означає горіти на повільному вогні.

Катастрофа — це Ватерлоо; поступове знищення — острів Святої Єлени. Доля, втілена у Веллінгтоні, зберігає ще якусь дещицю гідності, але якою огидною стає вона тоді, коли перетворюється в Гудсона Лоу. Така доля жалюгідна. Людина, яка призвела до миру в Кампоформіо, свариться через пару шовкових панчіх. Приниження Напо-леона принижує Англію.

Через ці дві фази — Ватерлоо і острів Святої Єлени, звичайно ж, зменшені відповідно до масштабу життя буржуа, проходить кожна розорена людина. Того вечора, про який ми говорили, — одного з перших травневих вечорів, — Летьєрі, не заважаючи Дерюшетті блукати по саду під сяйвом місяця, ліг спати ще в похмурішому настрої, ніж будь-коли.

Усі ці набридливі й прикрі дрібниці, які спочатку тільки навівають нудьгу, а потім наводять жах, пропливали в його свідомості. Тоскне нагромадження житейських дрібниць. Мес Летьєрі відчував невідворотність свого падіння. Що робити? Куди дітись? На які жертви приректи Дерю-шетту? Кого розрахувати — Дус чи Грас? Чи не продати «Оселі відважних»? Чи не покинути острова? Стати нікчемою там, де ти був всемогутнім? О, яке б це було нестерпне приниження!