Трудівники моря

Протягом останніх півтори тисячі років тільки між гирлом Ельби та Рейну із двадцяти трьох островів зникли під водою сім. Спробуйте знайти їх тепер в глибинах моря. В XIII столітті море створило Зюдерзеє, в XV столітті воно затопило двадцять два села і вирило бухту Б'єр-Бош, в XVI столітті, проковтнувши Торум, воно несподівано утворило Долартську затоку. Сто років тому перед новим Бурдо, який нині тулиться на кручі нормандського узбережжя, ще можна було розрізнити під водою дзвіницю старого Бурдо, залитого морем. Кажуть люди, що в Ерк-У під час відпливу іноді видно дерева підводного друїдського лісу, затопленого у VIII столітті. Колись Гернсей належав до Ерму, Ерм — до Серку, Серк — до Джерсею, а Джерсей — до Франції. Через протоку між Францією і Джерсеем могла б перестрибнути й дитина. Коли єпископ Контуанський відправлявся на Джерсей, у протоку кидали оберемок хмизу, щоб він не промочив ніг. Море будує й руйнує, людина ж допомагає морю — тільки не будувати, а руйнувати. Без упину розкришують усе зуби часу, але найневтомніший серед них — кайло людини. Людина — то гризун. Вона все переробляє, все змінює — то на краще, то на гірше. Тут вона спотворює, там перетворює. Легенда про Роландову печеру не така вже й фантастична, як здається на перший погляд; на обличчі природи — шрами від ран, завданих їй людиною. Рубець, спричинений людською працею, видніється на господньому твориві. Так, наче людина прагне завершити те, чого не починала... Вона пристосовує світобудову до своїх потреб. У цьому основний сенс її діяльності. В неї для цього вистачає зухвалості, можна навіть сказати — безбожжя. Участь її в такій роботі іноді образлива. Людина — жива істота, якій призначений короткий вік, життя якої — постійне вмирання, — замахується на безконечність. Людина намагається загнуздати мінливу природу у всіх її проявах — припливах і відпливах: і стихію, котра прагне зімкнутись з іншою стихією, і безмежні сили морських чорто-риїв, і глибокі надра землі. Вона каже їм своє: «Ні кроку далі!» Вона ставить свої умови, і всесвіт змушений їх приймати. Хіба не вона — володар всесвіту? Вона розпоряджається в ньому, як тільки їй заманеться. Всесвіт — первісна матерія. Світ, боже твориво — канва для людини.

Зусебіч перед людиною постають перепони, але її нічого не зупиняє. Вона долає рубежі, переступаючи їх. Неможливе — це кордон, який постійно відступає перед нею. Геологічна формація, основа якої — скам'янілий намул всесвітнього потопу, а вершина — вічні сніги, для людини — звичайна стіна; вона пробиває цю стіну і йде далі. Вона розрубує перешийок, свердлить вулкан, обточує скелю, видовбує потрібні їй поклади в надрах землі, розбиває на дрібні шматки високий мис. Колись вона робила все це для якогось там Ксеркса, сьогодні вона не така дурна — працює на себе. Людина порозумнішала, і це називається прогресом. Людина працює в своєму домі, а її дім — земля. Вона пересуває, переміщує, усуває, зносить, відкидає, зриває, риє, копає, ламає, висаджує в повітря, крушить, розпилює, стирає з лиця землі одне, знищує інше і, руйнуючи, створює нове. Ні перед чим вона не зупиниться: ні перед товщею землі, ні перед гірським хребтом, ні перед будь-яким нагромадженням перепон, ні перед сяйливою силою матері, ні перед незбагненною величчю природи. Коли громаддя світобудови потрапляє в межі її досяжності, вона в них прорубує вилом. Людина спокушається можливістю винищити частину божого творива, з молотком у руках вона йде на приступ неосяжного. Можливо, майбутнє побачить Альпи, зрівняні з землею. Підкорися, куле земна, своїй мурашці! Дитина, ламаючи іграшку, здається, шукає в ній душу. Так і людина начебто шукає душу землі.

Проте не варто перебільшувати нашої могутності: хоч би що робила людина, загальні риси світобудови — непохитні; головна її маса від людини не залежить. Людина може змінити щось у деталях, але не цілість. І це добре. Бо весь всесвіт у руках провидіння. Він керується законами, які людині непідвладні. Те, що робимо ми, не виходить далеко поза межі земної поверхні. Людина одягає або роздягає землю, вирубуючи ліси, вона ніби здирає з неї одяг. Але сповільнити обертання земної кулі довкола своєї осі, прискорити рух земної кулі по своїй орбіті, додати або відняти хоч одну туазу із семисот вісімнадцяти тисяч миль шляху, які щоденно долає Земля, рухаючись довкола Сонця, змінити час рівнодення, не дати впасти краплині дощу — не можна! Що вище нас, те вище нас. Людина може змінити клімат, але не пору року.

Спробуйте примусити Місяць рухатись не по екліптиці!