Ціна

- …це губна помада покійниці, моєї дружини. Навіть і не знаю, звідки вона тут взялася.

- Жінки, коли вони прикрашають себе, зазвичай робляться розпорошеними, - буркнув ювелір, віддаючи помаду господареві будинку.

Тарловський склав обидві частини циліндрика і попрямував своїм візком до стіни. Зупинився він біля дзеркала, що виростало із вузького столика. На стільничці стояла фотографія покійної. Граф глянув їй у вічі і стиснув помаду пальцями, думаючи: "Все це я роблю заради тебе ... тобто для нього, але перш за все - заради тебе!" Циліндрик з помадою він поклав поруч із фотографією і від'їхав до столу. Бартницький на той час перестав розглядати цінності:

— Цього вистачило б на півтора десятка заручників, пане граф. А якби рахувати за звичайними цінами, які застосовуються тут, у Генерал-губернаторстві ось уже кілька років – то і на кілька десятків, можливо, і на сотню…

- Мюллер віддасть лише чотирьох, пане Бартницький. Цілих чотирьох.

- Так, пане графе, розумію. Але ніяк не можу зрозуміти одного аспекту. Чому ви платите за чотирьох? Тобто ще за трьох, оскільки за вашого сина - це очевидно.

Тарловський знизав плечима, ніби бажаючи показати, що він і сам себе не розуміє, і пирхнув:

- А хто міг би їх викупити? Сім'ї?

Бартницький скептично скривив губи:

- Й мови немає! Мюллер назвав жахливу ціну - таких цін у генерал-губернаторстві ще не було. Ті, хто хотів би викупити своїх, ніяк не змогли б, навіть якби продали все до останньої нитки. І зібрали б, якнайбільше, кілька тисяч доларів.

- То ви їх знаєте?

- У мене з цим питанням сьогодні були вже чотири особи. Дружина ветеринара та дружина судді Івицького, сестра лісничого Островського та пан Дуньський, брат директора банку… З них усіх, можливо, він щось націдив би.

- А чому вони прийшли до вас?

- А ви, пане граф, чому звернулися до мене?

- Ну так… перепрошую.

- Немає за що. Це ж природно - а в кого ще в Руднику можна звернути в готівку коштовності, золоті крюгеранди[3] чи рублі без страху, що його не надують чи не здадуть владі. Плюс мої контакти. Кожна дитина в Руднику та околицях знає, що німці продають мені золото від євреїв і з трупів, що вони ж купують у мене валюту, у тому числі і гестапо. Ну… одним словом, що я знаю тих гестапівців, котрі люблять гешефти, і що я можу з ними говорити.

- І що, ви намагалися з ними говорити зараз?

- Так, уже вів переговори з ними про викуп Дуньського.

- З ким же, з Мюллером?

- Ні, з його заступником, Лотцем. Це найжадібніший фриц у нашому районі. Але той відмовив, стверджуючи, ніби справа безнадійна. Тепер я бачу, що не безнадійне, ось тільки витрати в кілька разів більші за звичайні, і що Мюллер бажає сам отримати весь навар.

- Він задовольняється лише половиною.

- Так, звичайно, половину він повинен віддати Краусу, фюреру любельського гестапо. Вони всі тут йому завдячують, без подібної данини вилетіли б із гри блискавкою.

- Звідки це вам відомо?

- Пане граф, якщо чотири роки займатися лівими справками з окупантами, так багато чого дізнаєшся. Іноді я навіть думаю, що знаю занадто багато, і розмірковую про те, як би забитися в якусь мишачу нору, до того ж подалі звідси.

- Ви боїтеся, що вони можуть вас?..

- Вони, чи наші, через те, що я торгував із бандою фриців. Той факт, що на наших я не раз "скидався" і купував зброю, мені може й не допомогти, бо одна холера знає, кому я платив. Приходило двоє та брало гроші для лісових. Але чорт знає, а чи справді вони були від лісових! А якщо й від лісових, то питання навіть складніше – від яких лісових?

- А хіба не байдуже?

- Ні, оскільки в наших лісах сидить і АК, і НЗС, блукають червоні з АЛ[4]. Ці останні - звичайнісінькі бандити, тільки грабують і ґвалтують, хоч і називають себе народним партизанським рухом, і "на реквізиції" не йдуть без мундирів. Усіх їх уже засудили – НЗС ганяються за ними та бажають перестріляти. АК-вівці їх теж охоче б перебили. Ну і взаємно – червоні вже здали гестапівцям двох АК-івців, що мешкають у селі, а двох інших пристрелили у лісі. Жандарми спалили все село, і тому тепер і НЗС, і АК не пробачать червоним.

- А хто підірвав рейки?

- Не знаю. Може АК, може НЗС, цілком можливо, що це була спільна робота… Як на мене, пане граф, вся ця робота – найчистіша дурниця. Ну в чому тут інтерес, вбити чотирьох ворогів, щоб за це вбили чотири десятки ні в чому не винних своїх? І це має бути патріотизм? Але не будемо про політику, долі не змінити. Хіба що трохи скоригувати, якщо цей ваш гешефт із Мюллером вдасться.

- Ви мені допоможете, пане Бартницький?

- Ясна річ, пане графе, я куплю ці цяцьки із задоволенням.

- Тут справа не лише у грошах…

- Не тільки?

- Ні… Бачите, я мушу вибрати трьох людей…

— А це вже ви маєте самі вибирати, пане графе. Я лише купець, мене цікавить товар. Розплачуюсь, забираю товар, низько кланяюся та зникаю. Розумію, що вибрати трьох із дев'яти нелегко, бо хотілося б урятувати всіх. Жахлива дилема, тут вам не позаздриш. Але це винятково ваша дилема, на мене прошу не розраховувати, я на це не придатний.