Туманне місто

Стримуючи мій інстинкт, я підкорився і ви­йшов до коридору, де вже розчинялися двері ліфта. Затримався на хвильку, аби озирнутися, й угледів, як пані схилялася над Ґауді, беручи — з безмежною ніжністю — його обличчя в долоні й цілуючи його в губи. Саме тоді ніби подих блискавки світнув у темряві, і мені на мить здалося, що поряд із Ґауді була не пані, а темна фігура мерця з великим чорним псом, що простягся біля її ніг. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері ліфта, були сльози на облич­чі Ґауді, що палали, наче ядучі перлини. Повернувшись у номер, я простягся на ліжку, моя свідомість задихалася від нудоти, і я провалився в сон без сновидінь.

Коли перші промені торкнулися мого обличчя, я побіг до кімнати Ґауді. Ліжко було не розстеленим, не було й ознак перебування маестро. Я спустився до адміністрації спитати, чи хтось знає щось про нього. Швейцар сказав, що за годи­ну перед тим він бачив, як той вийшов і попрямував кудись угору по П’ятій Авеню, де його мало не збив трамвай. Не можучи собі цього пояснити, я одразу здогадався, де точно зможу його знайти. Я пробіг десять кварталів до собору Святого Патріка, ще порожнього о такій ранній годині.

З порога вгледів постать маестро, який укляк перед олтарем. Я підійшов і сів поряд. Мені здалося, що його обличчя постаріло на двадцять років за цю ніч, набувши отого відсутнього виразу, що буде притаманним йому до кінця його днів. Я запитав, хто була та жінка. Ґауді розгублено подивився на мене. І тоді зрозумів, що лише я бачив пані в білому, і хоча не насмілився навіть припустити, а що ж бачив сам Ґауді, усе одно був певен, що він бачив те саме. Того ж вечора ми сіли на зворотний рейс. Споглядали, як Нью-Йорк тане на небокраї, аж раптом Ґауді дістав течку зі своїми ескізами й пожбурив її за борт. Переляканий, я запитав, що ж тепер буде з коштами, необхідними для завершення робіт у Святому Сімействі. «Déu no té pressa i jo no puc pagar el preu que se’m demana»[31].

Під час подорожі я тисячу разів питав його, що ж то була за ціна і ким був клієнт, якого ми відвідали. І він тисячу разів утомлено посміхався мені, мовчки заперечливо хитаючи головою. Коли ми прибули до Барселони, моя функція перекладача вже не мала сенсу, але Ґауді запросив приходити до нього, коли я тільки схочу. Я повернувся до буденності факультету, де Москардо нетерпляче очікував, аби вивідати все у мене.

— Ми з’їздили до Манчестера подивитися на фабрику заклепок, але за три дні повернулися, бо Ґауді каже, що англійці їдять лише варену яловичину й зневажають Пресвяту Діву.

— Té collons.

Через деякий час, відвідуючи якось храм, я помітив на одному з фронтонів обличчя, тотожне обличчю пані в білому. Її постать, огорнута круговертю змій, скидалася на ангела з гострими крилами, осяйного й жорстокого. Ми з Ґауді ніколи не поверталися до розмови про те, що сталося в Нью-Йорку. Та подорож назавжди лишилася нашим секретом. З роками я став непоганим архітектором і завдяки рекомендації мого маестро дістав місце в майстерні Ектора Ґімара[32] в Парижі. Саме там, за двадцять років після тої ночі на Мангеттені, я й одержав звістку про смерть Ґауді. Я сів на перший же потяг до Барселони і якраз устиг побачити погребальний кортеж, що супроводжував його до могили в тій самій крипті, де ми й познайомилися. Того ж дня я надіслав Ґімарові прохання про звільнення. Надвечір я знов пройшов тою ж дорогою до Святого Сімейства, якою вирушив на мою першу зустріч із Ґауді. Місто вже продовжило побудову, і силует собору стримів у небі, всіяному зорями. Я заплющив очі й на хвилину зміг побачити його саме таким, яким у своїй уяві бачив його Ґауді. І тоді зрозумів, що присвячу моє життя продовженню справи маестро, свідомий того, що рано чи пізно мені доведеться передати справу іншим, а вони, своєю чергою, з часом зроб­лять те саме. Бо, хоча Бог і не квапиться, Ґауді, де б він там не перебував, і далі чекає.

Апокаліпсис за дві хвилини

День, коли скінчився світ, захопив мене зненацька на перехресті П’ятої та П’ятдесят сьомої вулиць; я саме дивився у свою мобілку. Рудоволоса дівчина зі сріблястими очима обернулася до мене й промовила:

— Чи ти відчув уже: що розумнішими стають мобілки, то дурнішими — люди?

Вона здавалася одною з дружин Дракули після спустошення якоїсь крамниці готичних товарів.

— Я чимось можу допомогти вам, панянко?

Вона відповіла, що світ наближається до свого кінця. Небесна Юридична Служба видала наказ про призупинення через неналежне функціонування; вона ж була грішним ангелом, посланим із підземного світу, аби докласти зусиль, щоб нещасні душі, як-от моя, організовано рушили до десятого кола пекла.

— А я гадав, що отам, унизу, є тільки дев’ять кіл, — заперечив їй.

— Нам довелося додати ще одне для тих, хто жив так, ніби думав, що житиме вічно.