Туманність Андромеди

Швидко змінювались короткі сюжети — виростало сліпучо-блакитне світло, і йшли недбалі хвилинні кадри з життя корабля. За обчислювальною машиною сидів двадцятивосьми-річний начальник експедиції, провадили спостереження ще молодші астрономи. Ось обов’язкові щоденні спорт і танці, доведені членами експедиції до акробатичної досконалості. Насмішкуватий голос пояснив, що першість на всьому шляху до Веги лишалася за біологом. Справді, ця дівчина з коротким лляним волоссям показувала дуже важкі вправи.

Скупий літопис життя експедиції швидко промайнув. Посилювачі світла в проекційному апараті почали дзижчати; фіолетове світло горіло так сліпуче, що навіть тут, у його блідому відображенні, люди змушені були надіти захисні Окуляри. Зірка — майже втричі більша за Сонце діаметром і масою — колосальна, дуже сплюснута, вона шалено оберталася з екваторіальною швидкістю триста кілометрів на секунду. Куля неймовірно яскравого газу з поверхневою температурою одинадцять тисяч градусів простерла на мільйони кілометрів крила перлисто-рожевого вогню. Здавалося, що промені Веги відчутно били й давили все, що потрапляло на їхньому шляху, летіли в простір могутніми списами завдовжки мільйони кілометрів. У глибині їх сяйва ховалась найближча до синьої зірки планета. Але туди, в цей океан вогню, не міг поринути жодний корабель Землі або її сусідів по Кільцю. Зорова проекція змінилася доповіддю про зроблені спостереження, і на екрані виникли напівчіткі лінії стереометричних креслень, що показували розташування першої й другої планет Веги. «Парус» не зміг наблизитися навіть до другої планети, віддаленої од зірки на сто мільйонів кілометрів.

Дивовижні протуберанці вилітали з глибини океану прозорого фіолетового полум’я — зоряної атмосфери, прорізували простір усеспалюючими руками. Енергія Веги була настільки великою, що зірка випромінювала світло найсильніших квантів — фіолетової та невидимої частини спектра. Навіть у захищених потрійним фільтром людських очах вона викликала страшне відчуття примарності, майже невидимого, але смертельно небезпечного фантома… Пролітали світлові бурі, перемагаючи тяжіння зірки. Їх далекий відгомін небезпечно штовхав і розгойдував «Парус». Лічильники космічних променів та інших видів жорстких випромінювань перестали працювати. Всередині надійно захищеного корабля почала зростати небезпечна іонізація. Можна було тільки догадуватись про шаленство променистої енергії, що страхітливим потоком ринула в пустоту простору, там, за стінами корабля, про квінтильйони кіловат потужності, які витрачалися марно.

Начальник «Паруса» обережно підвів зореліт до третьої планети — великої, але огорнутої лише тонкою прозорою атмосферою. Мабуть, вогненне дихання синьої зірки зігнало геть покрив легких газів, що довгим, ледве сяючим хвостом тягся за планетою з її тіньового боку. Руйнівні випари фтору, отруйний окис вуглецю, мертва щільність інертних газів — у цій атмосфері ніщо земне не проіснувало б і секунди.

З надр планети випинались гострі шпилі, ребра, стрімкі, зазублені стіни червоних, як свіжі рани, чорних, як прірви, кам’яних мас. На обвіяних шаленими вихорами плоскогір’ях з вулканічних лав виднілися тріщини й провалля, з яких виливалась розжарена магма і які здавалися жилами кривавого вогню.

Високо здіймалися густі хмари попелу, сліпучо-голубі на освітленому боці, непроникно чорні на тіньовому. Велетенські — на тисячі кілометрів — блискавки били в усіх напрямках, що свідчило про електричну наснаженість мертвої атмосфери.

Грізна фіолетова примара величезного сонця, чорне небо, наполовину заховане блискотливою короною перлистого сяйва, а внизу, на планеті, — червоні контрастні тіні на дикому хаосі скель, палаючі борозни, звивини й кола, безперервні спалахи зелених блискавок…

Стереотелескопи передали, а електронні фільми записали це з безпристрасною, нелюдською точністю.

Але за приладами стояло живе чуття мандрівників — протест розуму проти безглуздих сил руйнування і нагромадження мертвої матерії, усвідомлення ворожості цього світу шаленого космічного вогню. І, загіпнотизовані видовищем, четверо людей обмінялися схвальними поглядами, коли голос повідомив, що «Парус» іде на четверту планету.

Кілька обертів запису, і під кільовими телескопами корабля вже виростала остання крайня планета Веги, завбільшки майже така, як Земля. «Парус» стрімко знижувався. Очевидно, мандрівники вирішили за всяку ціну дослідити останню планету, останню надію на відкриття світу, хай не прекрасного, але хоча б придатного для життя.

Ерг Ноор піймав себе на тому, що в думці вимовив оце слово «хоча б». Мабуть, такими ж були думки і тих, хто керував «Парусом» і оглядав поверхню планети в потужні телескопи.

«Хоча б»! У цих двох словах крилося прощання з мрією про прекрасні світи Веги, про знаходження перлин-планет на дні просторів всесвіту, заради чого люди Землі пішли на добровільне сорокап’ятирічне ув’язнення в зорельоті і більш ніж на шістдесят років покинули рідну планету.