Туманність Андромеди

Хто з юнаків не поривається в Дозорну службу — стежити за появою акул в океані, шкідливих комах, вампірів та гадів у тропічних болотах, хвороботворних мікробів у жилих зонах, епізоотій або лісових пожеж у степових та лісових зонах, виявляючи й знищуючи шкідливу нечисть минулого Землі, що невідомо як знову й знову з’являлася з глухих закутків планети? Боротьба з шкідливими формами життя ніколи не припинялася. На нові засоби знищення мікроорганізми, комахи та грибки відповідали появою нових форм і штамів, стійких до найсильніших хімікалій. Тільки після ЕРС — ери Роз’єднаного Світу навчилися правильно користуватися антибіотиками.

«Якщо Діс Кена призначено в болотні дозори, — думав Дар Вітер, — він уже замолоду стає серйозним працівником».

Син Грома Орма, як і всі діти ери Кільця, був вихований у школі на березі моря в північній зоні. Там же він пройшов перші випробування на психологічній станції АПП.

Мо́лоді завжди доручалася робота з урахуванням психологічних особливостей юності, з її пориваннями вперед, підвищеним почуттям відповідальності та егоцентризмом.

Величезний вагон мчав безшумно й плавно. Дар Вітер піднявся на верхній поверх з прозорим дахом. Далеко внизу і обабіч Дороги миготіли будівлі, канали, ліси й гірські вершини. Вузька смуга автоматичних заводів між землеробною та лісовою зонами сліпуче засяяла на сонці куполами з «місячного» скла. Строгі форми колосальних машин невиразно виднілися крізь стіни кришталевих будівель.

Промайнув пам’ятник Жінну Каду, який розробив спосіб дешевого виготовлення штучного цукру, і аркада Дороги почала розтинати ліси тропічної землеробної зони. В неозору далечінь простяглася смуги й хащі з різними відтінками листя, кори, дерева різної форми і висоти. Вузькими гладенькими дорогамл, що розділяли окремі масиви, поволі повзли збиральні, обпилювальні й облікові машини, павутинням виблискували незліченні проводи. Колись символом достатку було золотаве хлібне поле. Але вже в ЕСВ — еру Світового Возз’єднання — зрозуміли економічну невигідність однорічних культур, а з перенесенням землеробства виключно у тропічну зону відпала потреба у трудомісткому щорічному вирощуванні трав’яних та чагарникових рослин. Довголітні дерева, які менше виснажують ґрунт, стійкіші перед кліматичними негодами, стали основними сільськогосподарськими рослинами ще за сотні років до ери Кільця.

Дерева хлібні, ягідні, горіхові, з тисячами сортів багатих на білки плодів, що дають по центнеру поживної маси на корінь. Величезні масиви родючих гаїв двома поясами в сотні мільйонів гектарів охоплювали планету, справжній пояс Церери — міфічної богині родючості. Між ними лежала лісова екваторіальна зона — океан тропічних вологих лісів, що постачав планеті деревину — білу, чорну, фіолетову, рожеву, золотаву, сіру з шовковистими переливами, тверду, як кістка, і м’яку, як яблуко, що тонула у воді каменем, і легку, наче пробка. Десятки сортів смол, дешевших, ніж синтетичні, і разом з тим з дорогоцінними технічними або лікувальними властивостями, добували тут.

Верховіття лісових гігантів здіймались до рівня полотна Дороги — тепер з обох боків шелестіло зелене море. В його темних глибинах, посеред затишних галявин, ховались будинки на високих металевих палях і химерні павукоподібні машини, яким під силу було перетворювати ці зарості з вісім-десятиметрових стовбурів у покірні штабелі колод і дощок.

Ліворуч показалися верховини знаменитих гір екватора. На одній з них — Кенії — містилась установка зв’язку Великого Кільця. Море лісів відійшло ліворуч, поступаючись місцем кам’янистому плоскогір’ю. По обидва боки здіймалися кубічні блакитні будівлі.

Поїзд зупинився, і Дар Вітер вийшов на широку площу, вимощену зеленим склом, — станцію Екватор. Біля пішохідного моста, перекинутого над сизими пласкими кронами атлаських кедрів, здіймалася піраміда з білого фарфороподібного апліту[22]з річки Луалаби. На її зрізаній вершині стояла статуя людини в робочому комбінезоні ери Роз’єднаного Світу. У правій руці вона тримала молоток, лівою високо піднімала вгору, в бліде екваторіальне небо, сяючу кулю з чотирма відростками передавальних антен. То був пам’ятник творцям перших штучних супутників Землі, які здійснили цей подвиг праці, винахідливості, відваги. Усе тіло людини, що відкинулась назад і наче штовхала кулю в небо, виражало натхненне зусилля. Це зусилля передавалось їй від постатей інших людей у дивних костюмах, що оточували п’єдестал біля ніг статуї.

Дар Вітер завжди з хвилюванням вдивлявся в обличчя скульптур цього пам’ятника. Він знав, що люди, які побудували перші штучні супутники і вийшли на поріг космосу, були росіянами, тобто тим самим видатним народом, від якого брав свій родовід Дар Вітер. Народом, який зробив перші кроки і в будівництві нового суспільства і в завоюванні космосу…