У карнавалі історії. Свідчення

Першим виступив Олександр Сергієнко (зараз він сидить у Володимирській тюрмі). Він відповів представникові, по суті, тим самим, що сказав Дзюба, захищаючи колись пам’ять Василя Симоненка від цих гидких людців: «Вона відверто зневажала чиновників і ділків від мистецтва. Вони не могли витримати твердого насмішкуватого погляду її сірих очей і платили їй за це чорною ненавистю. Вони ненавиділи її за те, що ми її любили».

Філери, які купкою стояли збоку, аж трусились від люті, слухаючи відкриту «пропаганду» любові до свого народу й ненависті до чиновників.

Деякі думки, слова були схожі на слова офіціозного похорону. Але ми знали Аллу і знали: слова про те, що вона завжди буде з нами — правда, знали, що вона не може відійти в небуття (слова Є. Сверстюка, що нині відбуває свій термін у таборі).

І всі говорили про неї як про опору, як про людину сильну й енергійну. Сверстюк говорив про неї як про живу. І голос його, і обличчя навколо робили немислимою нещирість, штучність, риторику. Сверстюк нагадав Аллин шлях — «відкриття України», участь у Клубі творчої молоді, дискримінацію її як художника, вітраж, виключення зі Спілки, смерть і чутка (?!) про те, що її посмертно прийняли в Спілку.

Приїхав зі Львова Іван Гель, слюсар, що вже відсидів свої три роки табору (і нині сидить повторно).

Він сказав про незрозумілі причини загибелі Алли, про те, що життя Алли триває всередині нас і найважливіше — сказав, що перед трагедією, що сталась, маємо відкинути все, що у наших стосунках дріб’язкове, боягузливе, пристосуванське. Адже життя наше таке коротке.

Слухаючи промовців, я сприймав усе це двояко.

Алла була такою живою за життя, що справді не можна відчути, що її немає. Зовсім нещодавно ми з Танею проводжали її додому від Світличних. І сміялись з глупоти — всезагальної глупоти — держави, зі страху їхнього перед нами, страхом величезного партійно-поліцейського апарату перед жменькою людей, що розкидані по містах Союзу. Ліна Костенко під час процесу 66-го року кинула квіти підсудним, і міліція так і лягла, побачивши «бомбу». Майже не буває терористичних актів, а товариші з ЦК навіть на зустрічі зі школярами приходять з охороною, а ДБ старанно перевіряє присутніх, щоб не потрапили підписанти. Слідчого Баранова на допитах у справі Мороза Алла називала «товаришем Бараном». Баранізм — типова риса КДБ. Коли в Житомирі до хворого поета приїхали друзі з Києва, то один із місцевих поетів випадково «забув» альбом японського живопису. В альбомі знайшли мікрофон. Господар «альбома» розхвилювався:

— Це ж за валюту куплено. Це великі гроші коштує. А ви розламали!

У відповідь на звинувачення у стукацтві він відповів:

— Все одно про вас все знають.

Це було зовсім нещодавно — ця розмова, її сміх, глузливі слова, довга дорога через усе місто від Світличного до її домівки.

І всі мають рацію: вона жива, тому що смерть її неможлива, це смерть життя узагалі, настільки в ній було сконцентроване життя. Алла сама синонім життя, його символ. Життя відкритого, такого, що самоусвідомлює себе — відкрита любов, відкрита ненависть, гучний сміх радості й презирства.

Але коли я відривався від цих відчуттів-спогадів, то бачив посинілих від люті й холоду шпигів, бачив обличчя друзів, приголомшені горем, і безповоротність втрати (а я ж не був близькою їй людиною — що ж відчували її близькі?) гнітила свідомість, переповнювала її відчаєм: друзі відходять назавжди, одні в смерть, інші в зраду.

І ці катівські морди — товариша зі Спілки, шпигів.

Шпигів — декого з них — я добре знав. Бачив їх у 66-му, коли був суд над українськими патріотами, у 69-му — на суді над Кочубієвським, у 70-му — на суді над Бахтіяровим.

У петлицях у них, як і у людей, — калина.

Я процідив одному, захлинаючись від ненависті:

— А кагебісти тут що роблять?

Він злякано пробурмотів, що я з кимось його плутаю.

У цей час Василь Стус читав свої вірші:

А ти шукай — червону тінь калини,
на чорних водах — тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ярій душе, ярій, а не ридай.

Після похорону хтось почав розпускати чутки про те, що Аллу вбили українські націоналісти, за те, мовляв, що вона, знаючи їхні таємниці, видала їх КДБ. І навіть, здається, не КДБ пустило цю парашу, а ліберали, що сиділи у своїх квартирках і пліткували про владу, про учасників опору.

Ці ж кола пустили й ще одну парашу: це, мовляв, сексуальна драма.

Одним не давала спокою Аллина мужність, іншим — її енергія, те, що вона не була святенницею. І тим, і іншим — її сміх, відкрите обличчя без страху і комплексів неповноцінності — національної, жіночої, митецької.