У карнавалі історії. Свідчення

Я прийшов в обласний відділ народної освіти і попросив направити мене у сільську школу. Завідувач відділу подивився на мене як на ідіота, але направлення таки дав.

Село було за 60 км від Одеси. Маленьке, одна вулиця. До школи ходили учні і з сусіднього села. Школа — так звана «зростаюча» (раніше це була чотирирічна, зараз шестирічна, а буде восьмирічка). Я викладав арифметику, геометрію та фізику в 5-му й 6-му класах. У п’ятому класі одинадцять учнів, у шостому — двадцять.

Зарплата — 50 рублів, з яких половину я віддавав своїй господині, яка готувала їжу. За ліжко у хаті платив колгосп.

Найбільше спочатку мене вразили злидні селян. У селі третина туберкульозників. В декого з селян — власні корови. Але все молоко вони здавали у колгосп. У моєї господині була дочка років шести. Вона майже ніколи не пила молока.

З колегами було нудно: чоловіки говорили тільки про випивку, а жінки — про городи, які їм виділив колгосп, і про одяг. Віддушиною стала вчителька російської та німецької мови Алла Михайлівна. Вона закінчила педагогічний інститут і, як і я, перший рік викладала. Ми проводили з нею вечори, розмовляли про літературу, учнів та порядки в школі. Порядки здавались нам дикими.

Директор школи — п’яниця. Нерідко приходив п’яним на уроки. Він постійно втручався у нашу викладацьку роботу і вимагав, щоб ми ставили навіть найгіршим учням гарні оцінки.

Восени нам систематично зривали уроки — всіх учнів забирали на поле допомагати колгоспу збирати врожай.

Пригадується яскрава картина. Ми чистимо кукурудзу. Вдалині на дорозі з’являється постать директора на велосипеді. Він падає. Школярі коментують: «Бардюг знов п’яний».

Дисципліна в школі дуже погана. На уроках — галас. На зауваження вчителя майже ніхто не реагує. Якось учень п’ятого класу відповів на моє зауваження: «Я тобі й другу ногу переламаю». У тому, що не було дисципліни, був винен і я. Я не зумів знайти міру між суворістю і ласкою. Мені здавалось, що треба звертатись тільки до розуму дітей і давати їм змогу вільно розвиватись розумово. Вони мене любили за гумор на уроках, але майже ніколи не слухались. Вчительку російської мови слухались ще менше.

У кожному класі сиділи переростки. У п’ятому класі, наприклад, була дівиця років вісімнадцяти, у шостому класі — хлопець і дівчина по 19 років (мені було 20). Обоє переростків з шостого класу — туберкульозні. Дівчина з п’ятого класу — просто лінива й дурна баба.

Ось весь п’ятий клас розв’язує контрольну роботу. Вона встає і подає чистий аркуш паперу: «Леоніде Івановичу, я ні хуя не розумію». Я червонію, уважно вивчаю класний журнал. Клас затих — чекає на мою реакцію. Нарешті я уривчастим голосом прошу її вийти з класу. Вона відмовляється. Я намагаюся силоміць її виштовхнути. Вона нахабно всміхається і намагається своїми грудьми доторкнутись до мене.

Дехто з учнів приходив на уроки п’яний.

У школі не було жодного приладу. Я наполягав на тому, щоб їх закупили, але директор і вухом не вів. Одного разу я мав розповісти дітям про сполучені посудини. На урок прийшов вчитель української мови. Я розповів на пальцях про сполучені посудини, а за приклад навів шістнадцятирічного хлопця, який часто приходив на уроки п’яний. Ось він спускається до батька в погріб, дістає шланг, вставляє його в бочку і п’є вино. Він і бочка — сполучені посудини. Клас у захваті від такої фізики.

Після уроку колега мене втішив: «Ось бачте, вам вдається обходитись і без приладів».

Ми з Аллою Михайлівною розмовляли з іншими вчителями про те, що в школі треба змінити порядки. Всього було дев’ять учителів, з них четверо підримало нас, троє — проти: директор, його дружина і вчителька ботаніки, колишній агроном, яка була вдячна директорові за те, що він допоміг їй позбутись каторжної роботи агронома («легкий» хліб учителя просто так їй не минувся: після навчального року вона подалась у санаторій лікуватись від неврозу, який нажила за рік викладання).

Після першої чверті я в 5-му класі поставив п’ять двійок, вчителька російської мови — 10 (з 11 можливих). На диктанти з російської мови страшно було дивитись. Найкращі учні робили по двадцять помилок, найгірші — по 70 і більше. До Алли Михайлівни російську мову викладала директорова дружина — істота цілковито неграмотна.

Ситуація стала нестерпна.

Ми з Аллою Михайлівною написали листа, у якому виклали, що відбувається в школі, в райком партії і в районний відділ народної освіти.

Про листа дізнався директор і заявив, що через нашу заяву постраждаємо тільки ми. Ще не пізно поїхати в районний центр і забрати заяву.

Чутка про листа розійшлась серед колгоспників, ставитись до мене почали тепліше. Якось вранці мене розбудила господиня й сказала: «Увечері до Бардюга приїхали з району й вино цілу ніч пили». Стало ясно, що ми програли.