У карнавалі історії. Свідчення

Спочатку в Семикіної замовляли переконані українські лібералки, їх було не так вже й багато. Але потім почалась мода. Як і всяка мода, мода на Людин одяг перейшла у наслідування.

Цілком новим для мене виявилось Людине ставлення до своєї творчості. Коли вона захоплювалась, то докладно розповідала про свій підхід, про пошуки. Вона створила особливу філософію одягу. Не берусь її переказувати, можу перекрутити.

Люда брала активну участь у відродженні українських обрядів, на свята придумувала цікаві костюми, маски, символічні споруди.

Коли Люда розповідала про численні дрібні пакості з боку чиновників від мистецтва, то дуже хвилювалась, болісно переживаючи аморальність і глупоту переслідувачів. Це дуже відрізняє Люду від її близької приятельки Алли Горської, насмішливо-спокійної.

Як і в одязі, у своєму живописі Люда шукає першоджерел. Тут вона близька до київських керамістів (зокрема, до Галі Севрук), які у кераміці відбивають різноманіття української та й не тільки української історії. Так, є у них цикл «Знаки Зодіаку». Дуже цікава серія чортів (гоголівські типи).

Я любив водити по майстернях і музеях москвичів, новосибірців, що приїжджали до Києва, хотілось показати їм справжню, не казенну Україну.

*

Восени ми роздобули багато самвидаву. Найцікавіші були статті М. Якубовича.

У 1967 році він написав листа до Генерального прокурора, в якому описав, як сфабрикували у 1930–1931 роках процес у справі «Союзного бюро меншовиків». Описав цинізм слідчих та прокурора республіки Криленка. Під тортурами всіх, хто був під слідством, змусили оббрехати себе й інших й «створити» в присутності слідчих «Союзне бюро». Граючи на соціалістичному фанатизмі Якубовича, «відданості» робітничому класові, Криленко вмовив його допомогти на суді, якщо трапиться щось незаплановане. І Якубович згодився, бо у нього не було духовних сил опиратись тортурам «однодумців» і боявся, що викриттями під час суду може пошкодити справі соціалізму (ця ідея-фікс залишилась у багатьох лівих на Заході — вони не розуміють, що, замовчуючи правду про сталінізм, вони якраз і шкодять соціалізму).

Прощаючись, Криленко цинічно шпурнув йому кістку: «Я не сумніваюсь, що ви особисто ні в чому не винні. Ми обоє виконаємо наш обов’язок перед партією — я вважав і вважаю вас за комуніста».

Немов у відповідь на цього викривального листа у журналі «Вопросы истории» (1968, № 2) якийсь Д. Л. Гарлінков (слідчий в особливо важливих справах з 30-річним стажем роботи), наче нічого й не сталося, описував сталінські вигадки про процес «Союзного бюро».

Якщо цей лист був цікавим для вивчення психології поведінки тих, хто перебував під слідством у ті роки, то у трьох інших працях Якубовича — про Сталіна, Каменева і Троцького — цікаві самі факти. Вперше я прочитав відносно об’єктивно викладені біографію, позицію та характер Каменева й Троцького.

Здивували мене тільки похвали Дзержинському. Вже було відомо чимало деталей, що виявляли його аморальність. Наголошення дружнього ставлення Дзержинського до Троцького лише кидає тінь на Троцького, а Дзержинського характеризує як послідовну людину, не більше. Він не зрадив товариша, бо не мав його за ворога революції. У Франції потрапили зразу в троцькістську родину мого рятівника, математика Мішеля Бруе. Прочитав майже всього Троцького й плюнув. Майже те саме, що й у інших, тільки талановитий, бестія, був.

М. П. Якубович — правнук декабриста А. І. Якубовича, родич поета-революціонера П. Ф. Якубовича. Мабуть, це йому трохи допомогло, коли навесні 1968 року на нього завели справу про «наклеп». А може, й вік — 73 роки, з яких чи не 25 він провів у тюрмах (щоправда, вік у нас не на заваді: у «Хроніці» було повідомлення про суд над 84-річним засновником Латвійської соціал-демократичної партії).

*

Тут я маю трохи повернутись назад. Друзі нарешті знайшли мені роботу брошурувальника у типографії заводу цукрових автоматів. Мене взяли на декілька місяців, на заміну жінки, яка пішла в декретну відпустку.