У карнавалі історії. Свідчення

… Я бачив, як безчестили матір,
Мою матір (…)
Зґвалтована,
 одурена,
 розп’ята,
З відтятим язиком, опльованим чолом,
Лежиш ти в пазурах коханця-ката (…)

Це я, твій син, народжений із блуду,

Прошу тебе, молю тебе, кляну:
Зірви з очей облудливу полуду,
Розбий для тебе зроблену труну.

Так, за такі слова посадять надовго. Це не Сосюра, що пролепетав крізь сльози і спочуття до України: «Російсько-польська потаскуха» й одразу ж вибачився перед Ненькою-Україною. Він не мав права на ці страшні слова, адже ж і сам якоюсь мірою був «байстрюком»-«перевертнем».

У Лупиноса не істеричний протест, а мольба і вимога до «братів»:

Хоча б на мить, хоча б перед здохом
Спокутуйте підлоту та обман.

На суд до нього я так і не потрапив: поїхав до Одеси попрощатися з матір’ю та сестрою, бо вже був певний, що арештують, хоча явних ознак і не було.

На цей раз вони не попередили нікого зі свідків, батька Лупиноса привезли в останню мить. (Моя обіцянка — зателефонувати Сахарову — він обіцяв приїхати на цей суд будь-коли — так і залишилась невиконана.)

В Одесі відбувалось слідство у справі Ніни Антонівни Строкатої-Караванської. Заарештували Притику, того самого, що цікавився, якою мовою знущалися з Ніни Антонівни. Притика все, що знав і чого не знав, виклав КДБ. Заарештували інших знайомих Ніни Антонівни. Почали переслідувати навіть далеких знайомих.

З Одеси я приїхав додому хворий (грип). Новий рік провів з друзями. Приїхала з Харкова Тамара Лєвіна. Вона розповіла про анекдотичну ситуацію з дружиною Володі Пономарьова — Ірою Рапп, онукою члена ЦК КП(б)У, ЦВК Рад України, академіка-хіміка.

Іра приїхала в табір до чоловіка. Табір був у Кам’янець-Подільській області на батьківщині її діда — В. П. Затонського. У кабінеті начальника табору висів портрет Іриного діда. Начальник з цікавістю дивився на Іру: пікантність ситуації він оцінив (навіть зовнішньо вона на нього схожа).

Начальник саме розмовляв з матір’ю одного з кримінальників:

— Ваш син не хоче підвищувати свій культурний рівень, нічого не читає. Це недобре, він так і залишиться злодієм.

Іра попросила передати Володі книжки.

— Надто багато ви йому возите книжок. Він і так надто освічений!..

Ну, як тут не згадати слів її матері, дочки Затонського. Вона довго слухала наші харківські суперечки, а потім, зітхнувши, сказала:

— Маленькою я до революції слухала ті самі батькові суперечки. А тепер ви сперечаєтесь про те саме. Як вам не набридне вся ця політика?!

Коли кримінальники дізнались, що Пономарьов — «політик», почали ставитись зі співчуттям й підтримкою.

— Ну, нічого, ось буде революція — кров’ю комуністів заповнимо ями.

Володя іронічно пояснив, що саме за те, що він комуніст за переконаннями, його й посадили. Ніхто йому не повірив. Хто ж не знає, що комуністи за переконання не сядуть, а за кусок хліба — маму рідну продадуть!..

Тома сиділа зі мною, «болящим» і сперечалась. Усе та сама суперечка Альоші й Івана Карамазова (у трактирі) — вічна суперечка в Російській імперії.

Увечері, коли зібрались друзі, раптом почувсь дзвінок у двері. У кімнату зайшли колядники. У старовину по всій Україні (а зараз тільки по селах) ходили по хатах хлопці й дівчата, співали колядки, обрядові пісні, в масках з фігурами. І київська молодь відродила цей звичай, один з найгарніших.

Це було настільки несподівано, настільки зворушливо, що й колядники, і ми — всі розчулились. Я не знав обряду, не знав, що казати, як відповідати на пісні.

Шепнув до однієї з колядниць — до художниці Люди Семикіної:

— А чим можна обдаровувати?

Я пам’ятав із сільського дитинства, що колядникам у мішки сиплють усе, що трапиться — ковбасу, фрукти, пряники, гроші.

А це ж «наукові» колядники! Вони вивчали обряд в традиційній формі, стародавній, знали значення всіх масок. Люда порадила відповісти, що на думку спаде.

Я підніс гуцульські тости:

— Будьмо!

— Най вони всі повиздихають!

Усі розсміялись…

Я пригадав цей випадок, бо це було останнє, що пов’язувало мене в тюрмі з українським патріотичним рухом і потім згадувалось як символ. «Вони» не «повиздихали», а тільки гострили ножі й зуби, готували всесоюзний погром, зокрема, переслідування учасників колядування.

Тамара через день поїхала. Прощаючись, я, кепкуючи, сказав:

— Шкода, не вдасться пройтись по тобі Фройдом.

А зараз вона сидить тут, у норвезьких горах, біля каміну, читає самвидав. І розповідає про іврит, про Біблію мовою іврит.

Виявляється, Авраам в Біблії «грався» з Сарою, а Сара сміялась, дізнавшись, що народить сина. Тому й сина їхнього назвали Іцхак (Ісаак) — від слова «сміятись».