У карнавалі історії. Свідчення

Нарешті час іти. Кагебісти були ввічливі, поступливі. Відчувалося вдоволення звіра, що нажерся — стільки арештів, стільки самвидаву! Діти спали. Спробував розбудити Діму, але він спросоння — хоча й просив збудити, коли будуть забирати, — побажав щасливої дороги — у Францію, мабуть…

За півгодини до виходу я «шифром», тобто філософським жаргоном, залишив Тані прощальну записку з побажаннями і т. д. Зрозуміло було, що це «всерйоз і надовго».

Кагебісти проглянули запис. Якась літературна мура — Лис, Троянда, Принц.

— Це що за Принц?

— У французького письменника Екзюпері є така казка — «Маленький принц».

— А-а-а! Чув, чув. Гарна книжка!

Біля будинку легковик. Холодно і «якось усе до лампочки»…

*

Приїхали. Тюрма не приймає — немає начальника. Толкач залишив мене у своєму кабінеті. Він щось підбадьорливе говорив про гарне харчування, про те, що в тюрмі чисто, про те, що мене поки що тільки затримали, але ще не арештували.

А мені було все до лампочки. Хотілося спати, хотілось, щоб «доброзичливець» з КДБ пішов.

І я заснув за його столом. Він декілька разів будив, щось базікав, а я тільки витріщався на нього: я поринув в інший світ, де немає КДБ, немає дружини, дітей, друзів, немає нічого.

Нарешті повели кудись.

Забрали авторучку, годинник, записник. Я розписався.

— Ми віддамо вашій дружині.

Потім роздягнули у спеціальній камері, у боксі. Промацали всі рубчики в одязі, заглянули в зад:

— Розсунь ср…

Чого там шукали? Пригадались пірати у Вольтера. Ті шукали у жінок в потаємних місцях коштовностей, але не жіночих, а все більше ювелірних. А ці явно не ювелірним мистецтвом цікавились, не «матеріальним стимулом». Тоді що ж? Самвидав чи вибухівку?

А я, как будто дачник,
Смотрел на тот погром.
Что ищут? Передатчик?
Иль провод в Белый дом?
. . . . . . . . . . .
Я знал: и в этот раз
Они искали слово…

(В. Некипелов)

Який прогрес відчуження! Вольтеров! пірати шукали в анальному отворі відчужену працю, товар — золотце й діаманти. А ці відчужену думку, слово друковане.

Не було ні принизливо, ні соромно, ані боляче. Трохи незручно за хлопця, що мене шмонав: все-таки людина, йому дано душу, а він використовує її тільки для піратства, «соціалістичного за змістом і національного за формою». Пізніше побачив ті самі роздуми над долею цих нещасних людців у тюремній поезії Стуса.

Привели у камеру № 40. Ліг не роздягаючись. Приснився ідіотський сон: шмональник і начальник тюрми підполковник Сапожніков намагаються мене зґвалтувати. Моя підсвідомість спробувала надати «сенсу» процедурі шмону, раціоналізувати, «олюдянити» її. Прокинувся з огидним відчуттям брудно-солодкавої усмішки Сапожнікова.

І відтоді, коли бачив солодкаву фізіономію Сапожнікова, зринав у пам’яті перший сон у першій камері, такий приємний для Сапожнікова.

Но этой — голодной и нервной,
Теперь до последнего дня
Мне сниться — как женщине первой,
Когда-то растлившей меня.

(В. Некипелов. «Про первую камеру», 1973)

Вдень я почув крик. Якась стара жінка кричала, що принесла обід. Я, ще сонний, взяв дві миски: якась бурда і підгоріла каша з чимось незрозумілим, схожим на нитки. Покуштував і подумав: «Як же я зможу це їсти?» Вже потім я зрозумів, що випадково, саме першого дня каша так пригоріла і щось потрапило у миску. Але перше враження завжди перебільшує гарне й погане.

Я знову заснув і прокинувся від крику:

— Відбій! Лягай спати!

Роздягнувся і знову поринув у сон, слава Богу, без сновидінь.

Фактично першим днем, днем свідомим, був день другий.

У коридорі тихо. Вряди-годи наглядач зазирає у «вічко».

Перша думка про «вічко» — за Марксом. Що таке «вічко»? Це замкова щілина в її функції підглядання. Первинна функція замка зникла, а вторинна стала законною, не ганебною, а шанованою державою.

Відчуження в ГУЛАГу відображається не тільки у відчуженні замкової щілини-вічка, у яке чоловіки-наглядачі дивляться на жінок, що сидять на «параші», а жінки-наглядачки — на чоловіків (спершу неприємно ходити на парашу, коли чергують жінки…).

Ось тебе ведуть на допит у сусідній будинок. Наглядач плескає в долоні, щоб розминутися з іншим тим, хто під слідством, арештантом. А я, слухаючи це плескання, пригадую слова масовика: «Два рази плеск, три рази плеск» і з радянських газет: «Аплодисменти, що переходять в овацію».

Ось звідки йдуть ці аплодисменти — з тюрем. Плескання наглядачів — зміст цих аплодисментів, аплодисменти ж у газетах — форма тюремного плескання.

У Лефортівській тюрмі не плескають, а клацають язиком чи пальцями. Клацають від задоволення? Ні, і це відчужилось від будь-якого людського змісту.