У сучасній поезії тільки у Миколи Холодного відчувається якийсь надрив. У нього ж є «блатні» мотиви, але без глибини Галича чи хоча б Висоцького.
У цих відмінностях в обох культур є переваги, пов’язані з їхніми ж недоліками.
М’якість, жіночність української мови і всієї культури дає не лише сентиментальність, вона ж породжує особливу грубість і відданість владі українських жандармів.
Надрив і декаданс в росіян багато дав для глибшого бачення душі людини. Земна любов до Бога, український демократизм обернувся в українській літературі численними одноманітно страшними повістями про життя села. Але це саме відбивається і в тому, що у «селянській» темі українські письменники обходяться без покаяння перед народом. Не було в Україні прірви між інтелігенцією та народом. Українським патріотам в цілому і на думку не спадало не вважати себе частиною народу. Якщо й було народопоклонництво, то під народом малась на увазі вся нація. Українські народники, які психологічно були такими ж як і російські, не відчували себе українцями.
На народних піснях я побачив не лише відмінне, але й спільне. Воно у спільній історичній трагедії наших народів. Але в українців головний образ — чужина, пісні про далеку Батьківщину. У росіян же це — етап, жандарми,
Ось чому Винниченко міг жартувати: «Геть кацапів з наших українських тюрем».
Тюрми все ще «не наші». Росіянам трохи гірше: у них все своє. Мотив чужини у російських піснях також є, та тільки це чужина географічна, не культурна. Від цього і тяжче, і легше. У Парижі якось відбулася зустріч нацистських та радянських зеків. Лише один з нас, колишній младорос Кривошеїн, побував у тих і в інших. На питання, де гірше, Кривошеїн сказав, що у німецьких гірше годували, але в російських було йому погано тому, що кати розмовляли рідною йому мовою.
Відчуття внутрішньої провини за своє рабство в українців менше. Може, тому я майже не бачив в українському русі опору песимізму. Парадоксально, але інтелігенція народу-повелителя більш песимістична. Свідомість у неї трагічніша.
Найчесніші з собою українці та росіяни зближуються через бичування пороків історії своїх народів.
Якщо Лупиніс бичує Україну, що лежить в обіймах свого ката, то Нєкипєлов пише про те саме, тільки використовує інші образи, символи, що відбивають як іншу історію, так само й інші пороки:
Нарешті — отримав листа від Тані. І почав писати листи щодня. Писав про книжки, про ігри, які складав.
Слідчий мій на той час змінився. Капітан. Прізвища не пам’ятаю. Він допитував інакше — не розумував, а всім цікавився і роздаровував усмішки. Такий собі «свій хлопець».
Невдовзі його замінили капітаном Федосенком. Цей страждає від комплексу інтелектуальної неповноцінності. Відразу ж почав мене залякувати: і термін чекає великий, і дружина у тюрму сяде, і взагалі усіх нас пересадять.
Якщо Толкач погоджувався, що самвидав знищити не можна («але найактивніших політичних самвидавівців переловити нетяжко!»), то цей все бубонів, що нас жменька, що КДБ знайде способи покінчити з самвидавом.
Я написав Тані вже декілька листів і запитував Федосенка, чому немає відповіді. Він все зводив на Таню: ліньки їй відповідати. Потім почав вимагати не вживати іноземних слів, не вживати виразів на кшталт: «За вікном видніється блакитне небо» («це натяк на те, що ви у тюрмі, а дружина ваша передає листа на Захід»).
Я вимагав, щоб мені докладно пояснили, які теми дозволені, щоб він не міг під приводом «секретності» затримувати листи. Після 8–10 листів я почав вимагати дружининих відповідей.
— Ви пишете шифровано, і ми були змушені всі листи затримати. Після слідства їх передадуть вашій дружині.
Свідомо морочили мені голову, щоб я хоча б щось написав.
— До Анджели Девіс щодня приходить адвокат, вона пише листи протесту, заяви для преси, каву п’є.
— А звідки ви про каву знаєте? Ви, що сиділи з нею?
— У нашій пресі писали про те, що їй дають холодну каву — щоб познущатись.
— Але ж вона прогресивна діячка.
Я не зміг навіть усміхнутися, почувши цей незаперечний аргумент. Нагадав йому про те, що Ленінові давали в тюрмі молоко.
— Ви це звідки знаєте?
— Книжки читати треба. У дитячих книжках є розповідь про те, що Ленін писав шифровані листи молоком. Значить, молоко йому давали.
— Але ж Ленін був прогресивним діячем.
— Дивна річ, як гуманно обходяться всі реакціонери з прогресивними діячами. Просто патологія якась.
Подібні розмови дуже швидко призвели до того, що Федосенко пройнявся особистою ненавистю до мене.
Як розповідала згодом Тані Ніна Антонівна Караванська-Строкато-ва, яку допитували у моїй справі, кагебісти аж захлинались саме від цієї лютої ненависті до мене.