У карнавалі історії. Свідчення

Коли погромники посилаються на великий відсоток євреїв серед крамарів або ж серед революціонерів, то їхній антисемітизм у висновках з фактів, які виправдовують паскудства, які чинять погромники. Коли ж єврей-демократ вказує іншому народові на погроми з його боку, то він сам опиняється на позиціях, аналогічних для погромника, коли мовчить про лихварів та приписує схильність до погромів цілому народові. Щоправда, тут постає важливе питання про мораль міжнаціональних взаємин. Коли єврей говорить про те, що українці упродовж усієї своєї історії чинили погроми, то він недалеко відійшов від антисемітизму. Коли українець згадує тільки про жидів-шинкарів, які зберігали у себе ключі від православних церков, допомагаючи єзуїтам знущатися з українців, то це одне й те саме. Всі ці підрахунки: хто, кого, за що і скільки різав і грабував — неморальні й політично шкідливі, бо допомагають ворогам усіх народів, фашистам і сталіністам усіляких мастей. Коли вже треба згадувати про національні кривди, то моральніше буде кожному говорити про свої гріхи, даючи іншим говорити про їхні. Потрібна також неоцінкова об’єктивна історіографія, яка зможе допомогти нам всім виплутатися з кривавого клубка національної ворожнечі. Що з того, що предки монголів колись щось робили з нашими предками? Ось якщо монголи зроблять з Чингіс-хана національного героя, якщо росіяни зроблять те саме з Іваном Грозним, українці — з Кривоносом (погроми якого так часто приписують Богданові Хмельницькому), тоді доведеться нагадати монголам про злочинства Чингіс-хана, скоєні щодо слов’ян, росіянам — про злочинства Грозного щодо казанських татарів, українцям — про Кривоноса. Але і в цьому випадку все-таки краще, щоб кожен пам’ятав і про «своїх» героїв різанини, людиноненависництва.

*

Не можна переносити закономірностей стосунків між індивідами на взаємини між «груповими Я» — класами чи народами. Але все-таки є щось спільне у цих стосунках. Коли між індивідами виникає суперечка, то ніколи не виходить нічого доброго, якщо один з них злопам’ятний і пам’ятає тільки про помилки, негативне в іншого. Якщо обоє досить розумні і порядні, то вони насамперед спробують пригадати те, чим вони самі викликали сварку, і чесно скажуть про це суперникові. Казати про людей «чесний з самим собою» — майже банально. Але у взаєминах між народами про цю банальність постійно забувають. В українському національному русі я бачив тих, хто все підраховує історичні злочини своїх сусідів, але бачив і таких, що критикують негативні риси свого народу — правильніше було б сказати, його історичні помилки, нашаровані часом недоліки (смішно говорити про генетичні, позаісторичні чесноти або ж недоліки народів).

Але суперечки на різноманітні теми посідали у Лефортівській тюрмі незначне місце. Переважно ми читали й грали ігри.

Коли я прочитав усе, що було найцікавішого у бібліотеці, довелось читати, що доведеться. Так я натрапив на Пришвіна. Про Пришвіна дореволюційного я читав у Іванова-Разумніка. Але те післяреволюційне, що я читав раніше, було таке сіре, що я мав сумніви щодо оцінки Разумніка Васильовича. А у Лефортові мені потрапив «Корінь життя» — і перевершив усі похвали Іванова-Разумніка. Я зрозумів, що Пришвін, як,і Екзюпері, — мій письменник, обоє вони найближчі мені у проблематиці, у підході до розв’язання проблеми культури й особистості в культурі.

Ще перед тим, як взявся читати Пришвіна, я розпочав серію листів до Тані. Федосенко обіцяв передати Тані після суду всі мої роботи і листи, якщо там не буде крамоли. Побоюючись, що у психушці з мене зроблять божевільного або якось інакше зламають, я спробував під виглядом літературознавства і психології встигнути передати їй свої основні висновки про сенс життя, про культуру й хамство, про гру й становлення людини. І про суто особисте, висловлене через позаособисте (і про позаособисте — через особисте).

У двох листах, аналізуючи Пришвінові «Корінь життя» і «Краплі», я спробував розвинути два поняття: «приручення» і «присвоєння». Дивовижно було, як збігались у багатьох деталях ідеї Пришвіна й Сент-Екзюпері, особливо якщо зважати на те, що ідеологічно вони були досить далекі один від одного і нічого один про одного не знали.

Поняття «приручення», яке запроваджує Сент-Екзюпері в «Маленькому принці», розроблене у Пришвіна в образній формі. Він детально розглянув психологію взаємостосунків між людьми — дружби й любові. Він пов’язав саме поняття культури з проблемою олюднення стосунків. Усе те саме є і в Екзюпері.

Написавши кілька листів про «приручення» у Пришвіна, я підійшов до проблеми культури з іншого боку — з боку процесів очищення і сублімації людини.