У карнавалі історії. Свідчення

Я слабо протестую — попереду психушка, треба берегти нерви. Бо ж нічого не віддадуть, хіба що білизну, яку загубив бібліотекар (він же лазник, він же каптенармус, тобто завгосп). Таки не віддали й білизни…

Через щілини у боксі «воронка» намагаюся щось побачити. Знову нога заважає сидіти.

Лук’янівська тюрма… Стоянка — підбирають кримінальних…

Чоколівка, станція… Собаки, вохра… Рахують поштучно: «Один, два, три…» і так до тридцяти. Я, так як завжди, між жінками та чоловіками. Стоїмо… годину, другу, третю, четверту. Жіночки, а за ними й мужики просяться в туалет. «Не дозволено на станціях…»

Увечері рушили… Ніч минула спокійно. Рано-вранці дівчина-малолітка просить поїсти чогось несолоного. Я передаю їй помаранчі й ковбасу. Зав’язується «роман».

— Так ви політик?

— Так.

— Правильно. На х… їх всіх, в п…

— Так, час уже…

Зліва від мене хтось озвався:

— Ти в українських справах?

— У всяких…

— Ось тут один є… Тільки тихо…

— Ти з Дзюбою знайомий?

— Так.

— Я колись у Львові ваші листівки розкидав.

— Політичний?

— Ти його не дуже розпитуй!

— Ні, злодій. Дохле діло — політичне.

— А які листівки?

— Ти там шльондрам (спалах обурення в жіночому купе) жерти давав. Мені не даси?

— А ти за що?

— Теж злодій. І мокруха одна — табірна.

Розговорилися. Вірменин з Бесарабки (район у Києві). Крав, спекулював. Олег (для баб — Алік).

Мій «політичний» злодій замовк. Зате Алік розговорився з жінками. Одна з них жила в цьому ж районі, у неї є деякі з ним спільні знайомі (алкаші, злодії, повії). Обмінюються з Аліком спільними історіями. Алік, дізнавшись про її солідний вік, охолодає. Починає роман з «моєю» малоліткою.

— У мене тут десятка захована. Я дам вохрі — разом в туалет підемо!

— А якщо він відмовиться?

— Аби ти не відмовилась!

— А що робити будемо?

— Побачимо…

— Добре…

Йдуть переговори Аліка з вохровцем. Вохровець ламає комедію, але десятка ні за що спокушає. (Грошей зекові при собі не можна мати. Але десять рублів — велика сума для солдата.)

— Добре…

— Нін, чуєш, Нін! Все гаразд!

— Що гаразд?

— Разом випустять!..

— Навіщо?

— Ти шо, не знаєш? Ми ж домовились!..

Подруги Нінки їй коментують. Вона не згодна. Чогось боїться. Алік-Олег лається.

Нарешті оправка. Починають з дам, як з крикливіших.

Виводять Нінку. Щось дуже довго.

Олег починає вголос обурюватись. Я довго не можу зрозуміти, в чому річ. Нарешті зрозумів. Запитую, перевіряючи здогад, у «знайомої» Аліка:

— Він що, правду каже?

— А ти думав?!

У голосі старшої дами і заздрість, і розчарування: чому не її солдатик там тримає. І досада на Аліка: чому за цю суку, що продалася вохрі, він готовий платити десятку, а за неї, землячку, не хоче.

Але я розумію і Олега. Йому якось соромно запропонувати «це» ровесниці, землячці (у них така зворушлива «земляцька» розмова до цього була, що він не зважується запропонувати їй стати курвою).

Жінки беруться скиглити — чому так довго не ведуть на оправку.

Ніну приводять. Олег кидається на неї із зливою матюків. Мовчить. Жінки з нею теж не розмовляють. Олег обіцяє передати в табір про її провину. Вона все мовчить.

Ніч. Ранок. Під’їжджаємо до Дніпродзержинська. На станції діти з квітами, з музикою. Когось зустрічають.

Вагон регоче: «Нас зустрічають».

Олег розповідає, що тут недавно, півроку тому був бунт: міліція когось убила. Про цей бунт мені потім часто згадували.

Перші дні. Карантин

О Боже, не дай мне озлобиться!

Спаси — не обрушивай молот!…

Ю. Даниэль. «Стихи из неволи»

Вивантажили усіх і відразу в лазню. Коли я вийшов із лазні, наглядач шепнув:

— Політичний?

— Так.

— У справі Сахарова, Григоренка і Дзюби?

— Не знаю…

— А їх знаєш?

— Не знаю…

(«Провокація, очевидно…»)

Привели до лікаря, Елли Петрівни Каменецької.

Оглянула.

— Нічєво, скора вилєчім ат палітічєскава брєда.

— Але ж ви ще навіть не знаєте, про що йдеться!..

— Академік Снєжнєвскій знаєт. Он нікагда нє ашибаєтся.

Привели у палату. Там уже всі новоприбулі: Олег, Микола («політичний» злодій) та інші. Новоприбулі майже всі — злодії зі стажем і тому одразу ж завойовують життєвий простір, зганяючи старожилів із кращих місць.

Мені не вистачає ліжка, тому фельдшер кладе посередині між Миколою та ще одним, з лицем ідіота, також новоприбулим. Микола шепоче: «Зі мною не розмовляй. Я тюльку жену. Твій сусід, мабуть, також». Виявляється, усі, хто зі мною приїхав, симулюють: вирішили від’їстися на лікарняних харчах.

Злодії одразу ж взяли наді мною опіку.

Коли мій сусід праворуч, «ідіот», намастив калом ноги, вони прогнали його і поклали мене на його місце. Я запротестував.

— Ти що — малахольний? Тут не проживеш, якщо будеш панькатись із гнидами. Він же тюльку жене! Не міг вибрати щось полегше для інших. Смердить.

Злодії швидко знюхалися з санітарами. Санітари — кримінальники, що відбувають термін за легкими статтями на термін від року до чотирьох (хуліганство, крадіжки, спекуляція). Поруч із психтюрмою — звичайна тюрма. Ось звідти і набирають санітарів. Більшість охоче йде: замість того, щоб вкалувати у таборі, можна жити розкошуючи, наглядаючи за психами.