У підводних печерах (збірка)

На палубу викотився Нечипір Арсенович Тукало і густим своїм баритоном повідомив, що приготування закінчено. Славко розпорядився, і за кілька хвилин над палубою на талях завис білий, з поздовжніми чорними смугами батискаф.

— Ходімо, — Славко рушив до батискафа.

Вони вмостилися якнайзручніше, приготувалися до спуску. Скрипу й кректання лебідок вже не чули. В ілюмінаторах промайнули іскристі ланцюжки й щезли. Віконечка ніби зовні зашторилися чорними запонами і раптом вкрилися сріблястою плівкою. Це спалахнули прожектори.

Славко відрегулював їх, і світ за ілюмінаторами почав повільно вимальовуватися. Він здавався Славкові нерухомим і порожнім, хоча й мерехтів у променях прожекторів десятками відтінків. Славко зрозумів: тут майже не було життя — не мчала стрілою геть від яскравого світла тріска, не розливалися сріблом зграйки сардин. Тільки поволі де-не-де пропливали парасольки медуз.

На пульті спалахнув червоний вогник, і кабіна наповнилася сухим стрекотом. Хлопці одночасно зиркнули на той вогник. Так, то запрацював лічильник Гейгера. Він зафіксував невидиму небезпеку, що не мала ні кольору, ні звуку, ні запаху.

Валерій запитливо глянув на Славка, але той лише усміхнувся. Випромінювання поки що не загрожує, радіація не сягає контрольної цифри. Вони занурювалися далі під монотонний акомпанемент лічильника. Потім пішли над самим дном, яке в променях прожекторів поставало перед зором особливо рельєфно. Кожен камінь об’ємний, видно кожен виступ, западинку. І все сяяло яскраво, святково.

Та ось серед цього вражаючого видовища, вихопленого прожектором з вічної пітьми, сяйнув металевий відблиск.

Славко спрямував туди промені двох бокових прожекторів. Величезний металевий ящик… Кілька латинських літер і добре знайомий усім зловісний знак.

— Контейнер… — хрипко вимовив Валерій.

Славко розглядав пустельне, без будь-якої рослинності дно. Стерильне. Наче добре оброблена рана. Але чому? Радіація тут, коли вірити лічильнику, не така вже й велика, щоб убити все живе.

«Коли вірити лічильнику»… Його кинуло в жар. На чолі виступив піт. Натиснув на важіль — батискаф почав підніматися. Зусиллям волі утримався, щоб не випустити з відсіків усю воду і не вилетіти вмить на поверхню. Хоча батискаф все-таки піднімався занадто швидко.

В ілюмінаторі пропливли швидкі тіні. Зникли. Славко майже інстинктивно вимкнув бокові прожектори, а носовий пригасив. І тіні з’явилися знову. Стишив хід. І раптом збагнув, що лічильник не брехав! В ілюмінаторі на великій відстані зблиснула зграйка риб. А потім бокове віконце затулила аморфна, посічена зморшками, в складках маса. Вона здригалася, тремтіла. З’явилося щупальце з присосками, поялозило по прозорій пластмасі, потім — банькаті очі, і Славко подумав — восьминогові. Але одразу ж відкинув це припущення. Навіть для восьминогових вони були незвичайні. Їх вираз швидко змінювався, був надто осмислений, ба навіть проникливий. Йому здалося, що в глибині тих очей причаївся біль, якесь болюче запитання.

Та ось в ілюмінаторі показалися вся голова, беззубий з дзьобом рот, частина тулуба і лійкоподібний отвір. Сумнівів більше не було: восьминіг. Якийсь незнайомий вид — не далекосхідний octopus Dofleina. Адже ці очі… Цей, можна сказати, погляд… Правда, у восьминогів він буває досить виразний. Але така осмисленість… А може, здалося? Далася взнаки зайва настороженість, напруженість?

Валерій промовив щось нерозбірливе, не маючи сили відірвати погляду від дивовижних очей, і тієї ж миті голова зникла.

Славко марно чекав якийсь час, вмикаючи й вимикаючи світло. А тоді знову почав підйом.

«Власне кажучи, мені поки що нічого не пощастило встановити, — міркував. — Радіоактивність не така велика, щоб могла бути відповіддю на загадку, тим більше на тій глибині, куди могли опуститися люди з аквалангами. Може, саме ось такі тварини напали на них? Звичайно, легенди про страшних восьминогів — вигадка. Але ці тварини — надто вже незвичайні…»

Зразу ж після повернення на палубу корабля Славко скликав товаришів і розповів про свої спостереження. Ухвалили знову спустити батискаф. Цього разу в ньому будуть іхтіологи Косинчук і Павлов.

Але і друге, і третє занурення батискафа не збагатило експедицію новими даними, якщо не брати до уваги, що іхтіологи підтвердили: восьминіг, якого вперше побачили Славко й Валерій, не належить до жодного відомого виду.

Славко найбільше боявся, що керована ним експедиція повернеться з порожніми руками. Він уявляв собі погордливо зневажливу міну на обличчі Івана Герасимовича, докірливий погляд директора, мовчання співробітників, яке він витлумачував би як завгодно, тільки не як звичайнісіньке мовчання.