У підводних печерах (збірка)

Тим часом Тукало переобладнав на судні басейн і помістив туди восьминога. Від добровільних помічників у Нечипора Арсеновича не було відбою, кожному хотілося поговорити з Мудрецем.

Спочатку Славко хотів розігнати цікавих, але всі спроби виявилися марними. Не діяли ні накази, ні умовляння. Та й часу в нього було обмаль. Довелося розмовляти з восьминогом у присутності всього натовпу. Якщо ця обставина непокоїла Славка, то восьминогові, навпаки, така увага до його персони була явно до вподоби.

У Славка жевріла надія, що цього разу восьминіг підкаже йому, де шукати Валерія й Косинчука.

Він почав допит, заздалегідь увімкнувши магнітофон.

— Мудрець, від твоїх відповідей залежить життя твоїх учителів. Розумієш?

— Так.

— Постарайся згадати, що вони казали перед тим, як піти із «дзвона». Вони згадували про те, куди йдуть?

— Ні.

— А про те, що будуть робити? Може, один із них сказав: «Треба оглянути ущелину…»?

— Ні.

— Про що ж вони говорили?

— Про освоєння світу.

— Світу чи моря?

— Ви називаєте це морем, я — світом. Вони говорили про освоєння світу і про те, що восьминоги можуть допомогти людям.

— У чому?

— Розводити плантації водоростей і стерегти табуни риб. Будувати для людей великі «дзвони» на дні. Охороняти людей…

— Від кого?

— Від інших людей, які прийдуть на кораблях. Ми зможемо чіпляти міни до кораблів.

— Ти знаєш, що таке міна?

— Те, що приносить смерть.

«Звідки він узяв про міни? — подумав Славко. — Хто йому таке наплів?»

І почув відповідь:

— Люди розповіли. Це дуже цікаво. Можна убивати не по одному, а відразу багатьох…

Щоб відвернути увагу октопуса від небезпечної теми, Славко запитав:

— А ти хочеш допомагати людям?

— Так, так, так! Охороняти їх і чіпляти до кораблів міни. Бути розвідником і пастухом. Носити прилади. Знаходити щось і розмовляти з людьми. Знати, чого вони хочуть. Робити те, що вони хочуть. Не давати порад їм. Люди не мають потреби в порадах. Виконувати те, що накажуть. Ставити міни. Ставити так, щоб інші люди не знали…

Аркадій Пилипович поклав руку Славкові на плече, він теж хотів щось запитати восьминога.

— Отож ти, Мудрець, хочеш убивати людей? Чому? Ти не любиш їх?

— Люблю. Хочу робити те, що людям треба.

Славко стежив за восьминогом, спостерігав, як пульсує «лійка», і дивувався:

«Як спрут розмовляє? Чим? Його м’язиста горлянка з дзьобом не придатна для цього. Припустімо, за допомогою „лійки“. Але тоді вона повинна бути хоча б на поверхні, а не у воді…»

Він побачив, як восьминіг підняв «лійку» над водою, і одразу виникло таке ж неприємне відчуття, як і в «дзвоні», але значно слабкіше. Спрут утупився в нього, почав роздуватися, змінювати забарвлення. Славко почув щось таке, що зовсім не стосувалося їхньої розмови з спрутом. То були уривки зовсім сторонніх думок:

— Я не можу не думати про це!.. Не можу… Вас багато тут, дворукі!.. Краби…

Спрут зіщулився й затих. Одночасно припинилося і «свердління» в Славковій голові…

Клацнув вимикач магнітофона. Славко сховав апарат у чохол і квапливо пішов до каюти. Неймовірний здогад гнав його, змушуючи майже бігти. Він зачинив двері, повернув ключ. Тієї ж миті почувся стук. Довелося відчинити. Увійшов Аркадій Пилипович. Славко запитав:

— Ви теж помітили?

— Що?

— Його «лійка» була у воді. А ми чули слова… Та ж «лійкою» і не вимовиш складної фрази…

— Я помітив інше, — похитав головою Аркадій Пилипович.

Славко не став розпитувати, що саме помітив слідчий. Він швиденько увімкнув магнітофон. Почув шелестіння плівки в тих місцях, де мала звучати восьминогова мова, і побіг на палубу, до басейну.

Мудрець відповідав на запитання Тукала, але тої ж миті повернувся до Славка, хоча той навіть не встиг роззявити рота.

«Мудрець, ти знаєш, де твої учителі? Де ті двоє?» — подумав Славко і почув відповідь:

«Не знаю. Уже казав. Не знаю».

Люди ошелешено дивилися на восьминога. Вони не чули Славкових запитань і не могли збагнути, кому відповідає спрут.

«І все ж таки ти знаєш. Навіть, якщо вони не говорили, куди йдуть, то думали про це. Ти не можеш не знати. Чому ж не кажеш? Виходить, ти не друг, а ворог людей?»

«Друг, — відповів Мудрець. — Я не хочу завдавати людям болю».

«Але якщо не скажеш, ми можемо не встигнути до твоїх учителів. Там, де вони зараз перебувають, — небезпечно».

«Вам нічого поспішати. Я попереджав їх, але люди не потребують порад…»

«Це тобі сказали вони?»

«Так. І я нічого не міг удіяти».

Славко відчув, як у нього перехопило дух.

— Ти хочеш сказати, що їх уже не можна врятувати? Вони загинули?

Люди з подивом обернулися до нього, такими несподіваними здалися їм його слова.

«Так», — відповів спрут.

Славко відсахнувся, зблід, сперся на поручні. Аркадій Пилипович став на його місце і, пильно дивлячись на спрута, спитав:

— У такому разі скажи, де шукати їхні трупи?

«Нічого немає. Трупів немає».

Аркадій Пилипович поправив окуляри, що весь час сповзали на носа. Його голос лунав суворо, вимогливо:

— Ми хочемо бачити місце їхньої загибелі.

«Навіщо?»

— Так треба. Люди завжди так роблять. А ти ж наш помічник?

«Не знаю, де вони загинули. Знаю, що їх немає».

— А чому вони загинули?

«Пішли не туди. Пішли без мене».