У підводних печерах (збірка)

Він одганяв від себе страшну думку, але вона не відступала. Він боявся дивитись на реєстратор, боявся, що зараз кинеться на нього, розіб’є вдрузки клятий апарат, що записує інформацію з Всесвіту. Якби знаття, над чим треба працювати, як жити! Якби знаття…

Х’юллет Кондайг повільно вийшов із свого кабінету, сухо попрощався з лаборантами, зачинив за собою двері.

Він зайшов до автобуса, купив квитка у хлопчика-кондуктора й піднявся на другий поверх — там дозволялося курити. Попихкуючи люлькою, Х’юллет роздивлявся подорожніх. Майже всі вони уткнулися в газети. Х’юллет також зазирнув у газету, яку тримав сусіда. Кинулися у вічі великі заголовки: «Нова загроза на Близькому Сході», «Нові атомні бомбосховища фірми Уоррен».

«Ось маєш і це на додачу!.. — невесело подумав він. — Та хіба на цій божевільній планеті можна бути нормальним?»

Ще здалеку, за два квартали, він побачив над Пікаділлі величезну світлову рекламу — голову малюка, що блимав очима. Він ніби розглядав натовп, оцінював — чого можна сподіватися від цих людей.

Х’юллет вийшов з автобуса на майдані, перейшов площу й повернув на довгу звивисту вулицю. Реклам і вітрин поступово меншало. Починався район Сохо — притулок художників, поетів, квартали мебльованих квартир. Тут у сквериках прогулювалися бабусі й матері, тримаючи на шлейках малюків. У басейні фонтана мила свої коси плакуча верба. На яскраво-зелених газонах повсідалися юнаки й дівчата.

Х’юллет всіляко зволікав повернення додому. Він боявся нав’язливого рішення, що зріло в ньому як єдиний порятунок для сина. Треба було загасити іскру цієї божевільної думки, поки вона не спалахнула полум’ям і не спалила його волі. Виграти час!

Навпроти побачив добре знайому вивіску кав’ярні — кухоль з чорним пивом-гінес і грубо намальована назва: «Залізний кінь».

Х’юллет увійшов, замовив собі пиво й біфштекс. Поряд, за сусіднім столиком, сиділо двоє моряків, уже напідпитку. На товстих коричневих шиях виднілися білі смуги.

Ця кав’ярня стоїть тут сто п’ятдесят років. Сюди заходив його дід…

І несподівано, хоч як Х’юллет кріпився, небезпечні думки прорвали загату й затопили його мозок. Він побачив те, чого боявся, — свого діда, таким, яким бачив його востаннє — з розкуйовдженою сивою чуприною, брудного, з піною на губах. Він виривався з рук дебелих санітарів… І ця доля за сліпими, жорстокими законами природи чекає на Х’юллета і, можливо, на його сина.

Кондайг захлинувся від зненависті. Перед його очима пропливало, як дід бавиться з ним, гойдає на колінах, підкидає високо вгору… А ось дід у китайській курильні опію… Він напівлежить на циновці, райські видіння пропливать у його затуманеній голові. А потім повертається до рідної Англії, до нареченої. У валізі, поряд з награбованим золотом, лежать кульки з дурманною отрутою і дві трубки. Звичайно, йому й на думку не спадає, що він передасть свою отруєну опієм кров та порушену структуру нервових клітин синові, онукові. І ось народжується в цього онука дитя — з батьковим носом, з ласкавими материними очима, з прадідовим підборіддям і…

А якщо це дитя потрапить у ті самі умови, у хворий, божевільний світ? «Залізний кінь» повезе його тією самою дорогою…

Х’юллет відсунув їжу, кинув на стіл монету й квапливо вийшов на вулицю. У голові наче жорна оберталися.

Ми залишаємо нащадкам отруєні наркотиками та алкоголем клітини; отруєні забобонами закони; свої незакінчені справи, у яких більше помилок, аніж істини; свої нездійсненні надії, які можуть мати згубний кінець.

Похитуючись, Х’юллет піднявся дерев’яними сходами. Зупинився перед дверима. Йому лячно було заходити, боявся, що як тільки побачить малюка, то знову з туману, який оповив його мозок, спливе той фатальний намір…

Х’юллет проковтнув одразу дві таблетки. Подзвонив. Двері відчинила Еммі — тоненька, свіжа, як вечірня квітка. Над маленьким смаглявим чолом — хвиля білого фарбованого волосся.

— Ти затримався, Х’ю. Що сталося?

— У чоловіків не питають про це, щоб не примушувати їх брехати, — спробував пожартувати він, пройшов у кімнату й сів біля каміна.

Еммі щипчиками взяла кілька шматочків хліба й заходилася готувати грінки до вечірньої кави.

— Чому ти не йдеш глянути до Кена? — спитала вона.

— Через кілька днів я лягаю в психіатричну лікарню, адже ти знаєш, — спохмурнівши, відповів він.

Кондайг відчув, як почастішало її дихання. Потім вона на мить затамувала подих і мовила спокійно, впевнено:

— Тебе вилікують. Ти сам про це знаєш.

Він мовчав. Еммі вміла не вірити в те, у що їй не хотілося вірити, і зберігати надію. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним усе кінчено…

Він чекав, щоб вона пішла. Тиша робилася крихкою, сипучою, як просохлий порох…

Мабуть, Еммі відчула його бажання. Вона жалібно попросила:

— Глянь на мене, Х’ю. Ти тільки глянь…

Він через силу повернув до неї обличчя з нерухомими зміщеними зіницями неправильної форми, схожими на два вузлики. Але й тепер у глибині його очей жевріла невситима цікавість, ніби він спостерігав себе збоку й очікував, що з цим, тепер стороннім для нього чоловіком далі коїтиметься.