У пошуках Оґопоґо

Прямий потяг, який регулярно їздив з Києва до Вроцлава, з невідомих мені причин відмінили. Дівчина-касир на вокзалі залізобетонним голосом пояснила: «закрытая продажа», і більше ані слова не пощастило витягти з суворої касирки. Що ж мені лишалося робити? Відмовитися від чергового етапу мандрівки? Нізащо! Я хутко придбала залізничного квитка до Львова і вирушила в бік українсько-польського кордону. А звідти, наївно думала я, завиграшки доберуся до омріяного Вроцлава.

Та ба — не так склалося, як гадалося. І справа навіть не в перестрибуванні з маршрутки на маршрутку по дорозі з львівського залізничного вокзалу до автовокзалу по вул. Стрийській. І не в шоці, який відчуваєш,

проминаючи будинки-монстри району Сихів. Садюги, що ви зробили зі Львовом?! Ці архітектурні потвори не можуть називатися ЛЬВІВСЬКИМИ!!! Адже Львів — це барокові палаци й величні собори, університети і театри, а ще неповторні пахощі кави, що долинають із затишних кав'ярень, вузенькі вулички і старовинна бруківка під ногами…

Обшарпаний автовокзал також не віщував нічого доброго. Водій міжнародного рейсу Львів- Вроцлав окрім «легальних» набрав ще штук десять «лівих» пасажирів із здоровенними картатими торбами. Тож на кордоні пильні митники розкручували наш автобус по гвинтику аж сім годин. Страшенно хотілося їстипити, хотілося прибити дуркуватого водія, який приховав десь під сидіннями цигарки і горілку, а найбільше хотілося спати.

Коли пізно ввечері ми під'їжджали до Вроцлава, кладовища, котрі ми проминали, світилися різнобарвними теплими вогниками. Картина була абсолютно фантастична. Річ у тім, що саме в цей день, 1 листопада, вся Польща відзначає День усіх святих. Поляки з'їжджаються з усіх усюд на могили померлих родичів і ставлять біля них безліч свічок. А ще посеред кожного цвинтаря є місце, де стоїть розп'яття. Там кожен, хто приходить на кладовище, запалює свічку в пам'ять про безіменних небіжчиків, тих, хто не має могили.

І ці тихі вогники, що зливалися у суцільне сяйво-мерехтіння, раптом заспокоїли мою душу. Адже поки є країна, народ якої об'єднує спільна пам'ять, ще не все на цьому світі втрачено.

Мандрівка четверта Вроцлав-Бреслау

Ще донедавна для пересічного українця Польща була велетенським базаром, куди можна було привозити й продавати всіляку хурду- мурду. Тисячі, а то й мільйони наших співвітчизників нескінченним потоком сунули туди з торбами, клунками, ящиками й коробками, щоб потім за копійки продавати ліхтарики, отруту для тарганів, білизну, праски, каструлі і ще безліч усілякого барахла. Та минав час, і полякам непотрібні стали наші дешеві речі ширвжитку. І зміліли потоки гендлярів, і поїхали до дружньої країни українські туристи.

Коли вам доведеться мандрувати Польщею, ви, напевно, звернете увагу, які, на перший погляд, схожі між собою старовинні польські міста. У кожному, навіть найменшому містечку е своя Ринкова площа, посеред якої стоїть міська управа — ратуша. Її зусібіч оточують будинки з гостроверхими готичними дахами, вкритими старою червоно-коричневою черепицею. Вузенькі вулички, вимощені бруківкою, стікаються до Ринку, і звуки дзвонів голосним монотонним бамканням щоранку скликають городян до костьолів на службу Божу. Але ця подібність ілюзорна. Кожне польське місто має своє власне обличчя, свою особливу атмосферу і свій неповторний стиль.

Коли ви схочете бодай на кілька днів потрапити до справжнього середньовічного міста

і вдарити об землю лихом-журбою об старовинну бруківку чи не найкращої в Європі Ринкової площі — їдьте до Вроцлава, міста, що розкинулося по обох берегах річки Одри!

Коли я вперше потрапила до Вроцлава, найбільший подив у мене викликала назва вулиці, на якій жили мої родичі, - На Остатнім Ґрошу. Тобто — На Останню Копійку. Виявляється, за легендою, в давнину саме тут, на тодішній околиці міста, зупинялися селяни після вдалого базарювання, щоб випити по чарці. І часто пропивали геть усе до останнього гроша. В соціалістичні часи вулицю хотіли перейменувати, та свідома громадськість відстояла чудернацьку назву. Бо це також був шматочок історії.

Так само вроцлав'яни не дали перебудувати старовинну Ринкову площу, і сусідня Соляна площа, де колись продавали сіль, а тепер торгують квітами з усього світу, також стоїть незаймана й неповторна.

При цьому старе місто, історія якого налічує майже два тисячоліття, не сприймається як музей. З підвалів, переобладнаних під нічні клуби, ресторани й кав'ярні, долинає шалена музика, і юрми молодих і веселих людей приходять сюди щовечора і шаліють, і танцюють, і раз у раз цуплять бронзове перо з правиці класика польської літератури поета Фредро. Пам'ятник цьому генієві, котрий окрім патріотичних, ліричних та філософських творів написав ще й купу сороміцьких віршиків (такий собі Олесь Подерв'янський польського зразка), нині гордо височіє перед будинком ратуші і, мабуть,