Убік

Розділ 14

Щоб зберегти аромат їжі, потрібен не просто пакет, а чотиришарова пластикова упаковка «Убік». Зберігає свіжість продукту, перешкоджає доступу повітря й вологи. Погляньте, як вона працює.

— У тебе є сигарета? — запитав Джо. Його голос тремтів, але не від утоми. Не від холоду. Обидва відчуття зникли. «Я перенапружений, але не вмираю. Спрей „Убік" зупинив цей процес. Як і обіцяв Ранситер, — пригадав Джо, — у тій записаній телерекламі. Якщо мені вдасться його знайти, зі мною все буде гаразд. Такою була обіцянка Ранситера. Але, — похмуро думав він,— на це знадобилося стільки часу. І я насилу до нього дістався».

— Без фільтра, — сказав Ранситер. — У цей відсталий паскудний час фільтр ще не використовують. — Він передав Джо пачку Camel. — Давай прикурю. — Ранситер черкнув сірником і підніс вогник до сигарети.

— Свіжі, — зауважив Джо.

— Авжеж, свіжі. Господи, я ж щойно купив їх унизу, в тютюновому кіоску. Ми дуже глибоко у все це занурилися. Етап прокислого молока і залежаних сигарет давно позаду. — Ранситер скривлено вишкірився. Його рішучі похмурі очі не відбивали світла. — Занурилися

у це, а не вибралися звідти. Це різні речі... — він теж закурив. Відкинувшись на спинку крісла, Ранситер мовчки пахтів сигаретою, його обличчя й досі було похмурим. І, як видалося Джо, стомленим. Однак то була не та втома, яку щойно довелося пережити йому.

— Ти можеш допомогти решті наших? — запитав Джо.

— У мене лише один балончик «Убіка». Більшість вмісту я вже використав на тебе. — Ранситер роздратовано махнув рукою. Його пальці здригнулися від мимовільного гніву. — Моя здатність щось змінювати тут доволі обмежена. Я зробив те, що міг. — Його голова смикнулася, коли він підвів очі, щоб пильно поглянути на Джо. — Я проривався до вас — усіх вас — як тільки міг, хапаючись за кожну нагоду. Я зробив усе, на що був здатен. До біса мало. Майже нічого. — Сказавши це, Ранситер поринув у стомлене задумливе мовчання.

— Ті графіті на стінах вбиральні, — згадав Джо. — Ти писав, що ми всі мертві, а ти живий.

— Я й справді живий, — хрипко відповів Ранситер.

— А ми всі мертві?

— Так, — відповів Ранситер після довгої паузи.

— Але в записаній тобою рекламі...

— Я сказав це, щоб змусити тебе боротися. Щоб ти знайшов «Убік». Ці слова спонукали тебе до пошуків, і ти й справді невтомно його розшукував. А я намагався його тобі передати, але ти й сам бачиш, що пішло не так. Вона затягувала вас усе далі в минуле, користуючись своїм талантом. Щоразу змушувала «Убік» регресувати, і він ставав непридатним. Хіба що згодився для тих уривчастих записок, які я спромігся тобі передати, — додав Ранситер. Він схвильовано вказав своїм важким рішучим пальцем на Джо й енергійно зажестикулював. — Подивись, із чим мені довелося боротися. З тією самою силою, яка занапастила вас усіх, яка вас знищує одне за одним. Щиро кажучи, просто дивовижно, що я спромігся хоч на таке.

— Коли ти зрозумів, що відбувається? — запитав Джо. — Чи ти завжди знав? Із самого початку?

— Із самого початку, — в’їдливо повторив Ранситер. — Що це означає? Все почалося багато місяців, а, може, навіть і років тому. Лише Бог знає, скільки часу Голліс і Мік, і Пет Конлі, і С. Доул Меліпоун, і Джі Джі Ешвуд виношували цей план, розробляли й переробляли його, мнучи, наче тісто. Ось що трапилося. Нас заманили на Місяць. Ми дозволили Пет Конлі вирушити з нами — жінці, яку ми не знали, таланту якої ми не розуміли, якого, ймовірно, і сам Голліс не розуміє. У будь-якому разі ця здатність якось пов’язана з регресом часу. Строго кажучи, це не вміння подорожувати в часі... Наприклад, Пет не може податися у майбутнє. У певному сенсі вона також не може переноситися у минуле. Наскільки я розумію, її здібності зводяться до того, що вона спричиняє зворотний процес, який розкриває попередні рівні, заховані у гущі матерії. Проте ти й сам це вже знаєш. Ви з Елом здогадалися, — Ранситер заскрипів зубами від гніву. — Ел Геммонд, яка втрата. Та я не міг нічого вдіяти. Тоді мені не вдалося прорватися так, як я зробив це зараз.

— А чому зараз зміг? — запитав Джо.

— Бо далі у часі вона вже не зможе нас перенести. Тепер відновився нормальний часовий потік — ми знову рухаємося з минулого в теперішнє і майбутнє. Очевидно, на цьому її здібності досягли межі. 1939 рік — ось її межа. Тож зараз вона просто відключила свій талант. А чому б і ні? Вона здійснила те, для чого її прислав Рей Голліс.

— Скільки людей постраждали від її впливу?

— Лише наша група, яка була тоді на Місяці в тому підземному приміщенні. Навіть Зою Вірт не зачепило. Пет здатна обмежувати дію свого поля. Для решти світу ми просто полетіли на Місяць і загинули від випадкового вибуху. Завдяки старанням Стентона Міка нас помістили у холодильні контейнери, але контакту встановити так і не вдалося — тіла запізно доправили в мораторій.

— Чому вони не обмежилися вибухом?