Убік

Пластиковий тунель і досі з’єднував корабель із вестибюлем. Джо чув під ногами характерний глухий звук і дивувався: «Невже вони дозволять нам втекти? Чи, можливо, вони чекають на нас у кораблі? Схоже на те, ніби якась зла сила грається з нами, дозволяючи налякано тікати, мов безмозким мишам. Це її тішить. Наші зусилля для неї розвага. А коли ми забіжимо достатньо далеко, її кулак стиснеться навколо нас і викине наші розчавлені останки на повільну рухому доріжку ескалатора, як це вже трапилося з Ранситером».

— Денні,— сказав Чип.— Ти зайдеш на борт першим. Перевіриш, чи на нас там не чекають.

— А якщо чекають? — запитав Денні.

— Тоді повернешся, — роздратовано відповів Джо, — і скажеш нам. Ми здамося. А потім вони нас доб’ють.

— Скажи Пет Як-там-її скористатися її вмінням, — озвалася Венді Райт. Її голос звучав тихо, але наполегливо. — Будь ласка, Джо.

— Спробуймо спершу потрапити на корабель,— сказав Тито Апостос. — Мені не подобається ця дівчина, я не довіряю її таланту.

— Ти не розумієш ані її, ані її таланту, — відповів Джо.

Він спостерігав, як маленький кістлявий Дон Денні помчав тунелем, пововтузився трохи з перемикачами, які відкривали вхід до корабля, а потім зник усередині.

— Він уже не повернеться, — сказав Джо, важко дихаючи.

Здавалося, що тіло Ґлена Ранситера поважчало, він заледве його тримав.

— Покладімо його поки тут, — мовив він до Ела Геммонда. Вони обережно опустили тіло на підлогу.

— Як на старого, він надто важкий,— сказав Джо, випрямляючись.— Я поговорю з Пет,— пообіцяв він Венді.

Решта вже наздогнала їх. Усі стривожено юрмилися у з’єднувальному тунелі.

— Яке фіаско,— важко видихнув він, — а ми сподівалися, що це стане нашою великою справою. Хто б міг подумати. Цього разу Голліс справді нам допік.

Він жестом підкликав до себе Пет. Її обличчя вкривали брудні плями, а синтетична безрукавка розірвалася — можна було розгледіти еластичну стрічку, що елегантно підтримувала груди: на ній були витиснуті рельєфні блідо-рожеві геральдичні лілії. Без жодної логічної на те причини ця цілком безглузда інформація закарбувалася у його свідомості.

— Послухай, — звернувся до неї Джо, кладучи руку на плече і дивлячись прямо у вічі. Вона спокійно глянула на нього. — Ти можеш повернути все назад? До того, як здетонувала бомба? І врятувати Ґлена Ранситера?

— Тепер вже запізно, — відповіла Пет.

— Чому?

— Тому. Забагато часу минуло. Треба було робити це одразу.

— То чому ж ти не зробила? — розлючено запитала Венді Райт.

Пет відвела погляд від Джо і зиркнула на неї.

— А ти про це подумала? І якщо подумала, то чому ж не сказала? Ніхто не сказав.

— Тож ти не почуваєшся відповідальною, — сказала Венді,— за смерть Ранситера. Хоча твій талант міг би її анулювати.

Пет розсміялася.

— Нікого немає, — повідомив Дон Денні, повернувшись із корабля.

— Гаразд,— сказав Джо й подав знак Елу Геммонду. — Занесімо його в корабель і помістімо в холодильний контейнер.

Вони з Елом знову підняли важке неповоротке тіло й рушили всередину. Інерціали метушилися й штовхалися, прагнучи опинитися в безпеці. Він відчував їхній страх на безпосередньо фізичному рівні, поле, яке оточувало як їх, так і його. Шанс покинути Місяць живими не зменшив, а лише побільшив їхній розпач: їхня заціпеніла покірність долі безслідно зникла.

— Де ключ? — заверещав Чипу у вухо Джон Ілд, коли вони з Елом Геммондом, похитуючись, шкандибали до холодильної камери. Він смикнув Джо за руку. — Ключ, містере Чип.

— Ключ запалювання,— пояснив Ел Геммонд.— До корабля. Напевне, він у Ранситера. Знайди його, перш ніж помістимо тіло в контейнер, бо тоді вже не зможемо його забрати.

Попорпавшись у кишенях Ранситера, Джо знайшов шкіряний чохол із ключами. Він передав його Ілду.

— Тепер уже можна класти його у холодильний контейнер? — гнівно запитав він. — Заради Бога, Геммонде, допоможи мені.

«Але ми втратили забагато часу,— сказав він сам собі. — Все скінчено. Ми зазнали поразки. А втім, хай буде, що буде,— стомлено подумав він».

Стартові ракетні двигуни з гуркотом запустилися, кораблем затрусило: біля контрольної панелі вовтузилося четверо інерціалів, намагаючись спільними зусиллями запрограмувати комп’ютеризовану систему управління польотом.

«Чому вони нас відпустили?» — запитував себе Чип, поки вони з Геммондом ставили мертве — чи ймовірно мертве — тіло Ранситера у повен зріст у холодильну камеру. Довкола стегон і плечей Ранситера одразу зімкнулися автоматичні фіксатори, не даючи тому впасти. Холод, виблискуючи власним несправжнім життям, іскрився та сяяв, засліплюючи Джо й Ела.

— Я не розумію, — сказав Чип уголос.

— Просто вони облажалися, — відповів Геммонд. — Коли вибух виявився невдалим, у них не було запасного плану. Як у змовників, що намагалися вбити Гітлера. Коли вони побачили вибух у бункері, то припустили...

— Забираймося звідси, перш ніж холод уб’є нас, — сказав Джо. Він підштовхнув Геммонда поперед себе. Опинившись назовні, вони прокрутили колесо, за допомогою якого зачинялася камера.