Убік

Усередині Джо побачив блакитну баночку з великою кришкою, на етикетці якої була інструкція: Унікальна знеболювальна формула цього препарату, над якою доктор Едвард Зондербар працював впродовж сорока років, гарантовано покладе край надокучливій необхідності вставати посеред ночі. Нарешті ви зможете спати спокійно і з надзвичайним комфортом. Достатньо просто розчинити чайну ложку бальзаму для печінки та нирок «Убік» у склянці теплої води і випити за півгодини до сну. Якщо біль і подразнення не зникнуть, збільште дозу до столової ложки. Не допускати вживання дітьми. Містить оброблене листя олеандру, селітру, олію м’яти перцевої, N-ацетил-п-амінофенол[26], окис цинку, деревне вугілля, хлорид кобальту, кофеїн, екстракт дигіталісу, стероїди у залишкових кількостях, цитрат натрію, аскорбінову кислоту, штучний барвник і ароматизатор. Бальзам для печінки й нирок «Убік» є потужним та ефективним засобом за умови дотримання інструкції. Легкозаймистий. Використовувати гумові рукавички. Уникати потрапляння в очі та на відкриті ділянки шкіри. Не вдихати протягом тривалого періоду. Застереження: тривале чи надмірне вживання викликає звикання.

«Якесь божевілля», — сказав собі Джо. Він іще раз перечитав список інгредієнтів, відчуваючи дедалі більший невиразний гнів. А також наростаюче відчуття безпомічності, що вкорінювалося й розповзалося кожною ділянкою тіла. «Мені кінець, — подумки промовив він. — Ця штука — не те, що рекламував Ранситер. Це якась таємнича суміш старих ліків, кремів для шкіри, знеболювальних, отрут, різного мотлоху, а на додачу ще й кортизону. Якого до Другої світової війни ще навіть не винайшли. Мабуть, „Убік“, який він описував мені у тій рекламі — принаймні цей зразок — регресував. Яка страшна іронія: речовина, створена для того, щоб протистояти регресивним процесам, сама регресувала. Я мав би здогадатися, щойно побачив ті старі пурпурні трицентові марки».

Він роззирнувся на обидва боки вулиці й побачив припарковане біля тротуару класичне — точнісінько музейний експонат — наземне авто марки LaSalle[27].

«Чи доїду я до Де-Мойна на автомобілі LaSalle 1939 року? — запитав у себе Джо. — Врешті-решт, доїду, якщо він залишиться таким, як є, і не регресує за тиждень. Але тоді це вже не матиме значення. У будь-якому разі машина навряд чи залишиться незмінною. Як і будь-що — хіба крім моїх вхідних дверей».

Однак він таки підійшов до LaSalle, щоб роздивитися автомобіль зблизька. «Можливо, він мій, — сказав він собі, — може, один із ключів підходить до запалювання. Хіба не так працюють наземні автомобілі? З іншого боку, як я буду ним їхати? Я не знаю, як керувати старою машиною, особливо якщо у неї це... як його?., механічна коробка передач». Джо відчинив дверцята і вмостився за кермо. Він сидів там, мимовільно покусуючи нижню губу і намагаючись обдумати ситуацію.

«Можливо, варто прийняти столову ложку бальзаму для печінки й нирок „Убік“, — похмуро сказав він собі. — Такі інгредієнти майже напевне мене уколошкають». Але перспектива померти таким способом його не тішила. Хлорид кобальту вбиватиме дуже повільно і з тривалою агонією, якщо, звісно, дигіталіс не зробить свою справу швидше. Ну і, безперечно, листя олеандру. Ним не можна було легковажити. Таке поєднання перетворить його кістки на желе. Дюйм за дюймом.

«Хвилиночку, — подумав він. — У 1939-му існувало повітряне сполучення. Якщо я доїду до нью-йоркського аеропорту, можливо, навіть на цій машині, я зможу орендувати літак. Найняти тримоторний Ford разом із пілотом. Так і дістануся до Де-Мойна».

Він випробував різні ключі, й зрештою йому вдалося підібрати той, що вмикав запалювання. Стартер видав різкий звук, і двигун завівся. Він працював зі здоровим басовитим гуркотом, Джо цей звук сподобався. Як і у випадку зі шкіряним гаманцем, така регресія здалася йому вдосконаленням. Повністю безшумному транспорту його епохи бракувало відчуття приземленої реалістичності.