Убік

— Ти жалюгідний дурень, — сказала йому Пет Конлі.

— Чому?

— У цьому й полягає твоя ідея об’явлення мертвої людини? Так можна і його написані до смерті листи називати об’явленнями. Чи службові записки, створені за всі ці роки. Чи навіть...

— Я зайду всередину й погляну востаннє на Ранситера, — сказав Джо. Він відійшов від групи і піднявся широкими дерев’яними сходами у темне прохолодне приміщення мортуарію.

Порожнеча. Він не побачив ані душі, лише велику залу з рядами лав, немов у церкві, а в глибині — домовину, обрамлену квітами. У невеличкій бічній кімнаті стояла старовинна фісгармонія і кілька розкладних дерев’яних стільців. Мортуарій повнився запахом пилу та квітів, солодкою, спертою сумішшю, що викликала в нього огиду. «Скільки жителів Айови, — думав він, — поринули в обійми вічності з цієї апатичної зали. Лакована підлога, носовички, важкі вовняні костюми... хіба лише очі покійних не прикривали одноцентовими монетами. І в цей час орган вигравав короткі ритмічні гімни».

Він підійшов до домовини, якусь мить вагався, а тоді зазирнув досередини.

В одному кінці лежала, ніби випалена на повільному вогні, висушена купа кісток, що закінчувалася схожим на папір черепом, який скоса дивився на нього подібними до родзинок, запалими очима. Навколо крихітного тіла наїжачено стирчали жмутки тканини, ніби принесені сюди вітром. Так немов тіло, все ще дихаючи, зібрало їх довкола себе завдяки жалюгідним процесам вдихання і видихання, які тепер вже спинилися. Не було ані найменшого руху. Загадкова зміна, яка також знищила Венді Райт і Ела, завершилася, вочевидь, уже давно. «Багато років тому»,— подумав він, згадавши Венді.

Чи бачили це всі інші? Чи це трапилося вже після служби? Джо потягнув дубове віко домовини й зачинив її. Глухий звук від удару дерева об дерево прокотився відлунням у порожньому мортуарії, проте ніхто його не чув. Ніхто не з’явився.

Засліплений від страху слізьми, він подався геть із запиленої німої зали. Назад під слабке світло дня, що хилився до вечора.

— Що сталося? — запитав його Дон Денні, коли він повернувся до групи.

— Нічого,— відповів Джо.

— А вигляд маєш такий, ніби наляканий до чортиків,— різко мовила Пет Конлі.

— Нічого! — він дивився на неї з глибокою ворожістю, що межувала з люттю.

— Поки ти був там, чи не траплялася тобі раптом на очі Еді Дорн? — запитала у нього Тіппі Джексон.

— Вона зникла, — пояснив Джон Ілд.

— Але ж вона щойно була тут, — запротестував Джо.

— Вона весь день скаржилася на жахливий холод і втому, — сказав Дон Денні. — Можливо, повернулася до готелю. Здається, Еді згадувала раніше, що хотіла б прилягти й подрімати одразу після церемонії. Вочевидь, із нею все гаразд.

— Вочевидь, вона мертва, — сказав Джо, а тоді звернувся до всіх присутніх:

— Я думав, ви вже зрозуміли. Якщо хтось із нас відірветься від групи, він не виживе. Те, що трапилося з Венді, Елом і Ранситером... — Чип замовк.

— Ранситер загинув від вибуху,— зауважив Дон Денні.

— Ми всі загинули від того вибуху, — мовив Джо. — Я знаю, оскільки мені про це розповів сам Ранситер. Він написав це на стіні чоловічої вбиральні у нашій нью-йоркській штаб-квартирі. І я бачив це знову...

— Те, що ти говориш,— божевілля,— різко перебила його Пет Конлі. — То Ранситер мертвий чи ні? Ми мертві чи ні? Спершу ти говориш одне, потім — інше. Ти не міг би бути послідовнішим?

— Спробуй бути послідовним, — вставив свої п’ять копійок Джон Ілд. Всі інші, з напруженими й перекошеними від хвилювання обличчями, лише кивали на знак згоди.

— Я можу вам сказати, про що йшлося у тому графіті. Я можу розповісти про зношений магнітофон та інструкцію до нього, можу розказати про рекламний відеоролик Ранситера та записку, яку ми знайшли у блоці сигарет у Балтиморі, можу переказати вам зміст етикетки на пляшці «Еліксиру Убікь». Однак я не можу звести це все докупи. В усякому разі нам треба дістатися до готелю, де ви зупинилися, й відшукати Еді Дорн, перш ніж вона зсохнеться і незворотно згасне. Де тут можна знайти таксі?

— На час нашого перебування тут мортуарій надав нам машину, — сказав Дон Денні, вказуючи на автомобіль. — Он той Pierce-Arrow[44].

Вони поспішили до авто.

— Всі сюди не помістяться,— сказала Тіппі Джексон, коли Дон Денні ривком відчинив важкі залізні двері й сів у машину.

— Спитайте Бліса, чи можна взяти Willys-Knight, — сказав Джо. — Він завів двигун Pierce-Arrow і, як тільки всі, хто зумів втиснутись, були вже всередині, виїхав на сповнену метушливого руху головну вулицю Де-Мойна. Willys-Knight котився одразу за ними, скорботно сигналячи клаксоном, щоб повідомити Джо про свою присутність.

Розділ 12