Украина: государство или страна?

Таке враження, що Ви не повністю усвідомлюєте, на чолі якої країни стоїте. Адже це не тільки Галичина або Київ, це також і Слобожанщина, Донбас, Крим, на позицію жителів яких Ви чомусь зовсім не зважаєте. Вона ж, як відомо, не адекватна Вашій, яку Ви проголошуєте із високих амвонів. Ви переконані й говорите про це щоразу, ніби будь-яким дискусіям на означені вище теми поклали кінець президентські вибори 2004 р. Але в тому-то й справа, що не поклали. Майже половина українців у третьому нерегламентному турі підтримала іншого кандидата й іншу програму розвитку України. Парламентські вибори 2006 р. ще наочніше показали наявність у суспільстві альтернативного «оранжевому» бачення її майбутнього.

Отже, без широкого обговорення означених вище проблем, без досягнення у їх розв’язанні загальносуспільного порозуміння нам не обійтися. Це треба розуміти й не намагатися, на догоду одній частині України, зневажати думкою іншої. Нічого доброго з цього вийти не може.

Нерозуміння Вами і Вашим найближчим оточенням ролі Президента, як батька всього українського народу (я не вживаю тут милий Вашому серцю термін «нація», оскільки в Україні такої ще, на жаль, немає), засвідчили й святкування 150-річчя від дня народження І. Я. Франка. Великого всеукраїнця, постать європейського і світового рівня, Ви звели до пересічного галицького інтелектуала. Зібралися у Львові, роздали урядові нагороди винятково галичанам, і склалося таке враження, що решті України до цього регіонального дійства й діла немає. Я не знаю, чи є у нас постать рівна І. Я. Франку, але абсолютно переконаний, що святкування його ювілею мало бути загальнодержавним, з головною святковою відправою у Києві. Це вояки УПА могли марширувати у Львові, а шану генію нації потрібно було скласти насамперед у столиці України. І ордени при цьому можна було б вручити не лише галицьким достойникам, які напевно заслужили їх.

Колись, аналізуючи перебіг президентських виборів 2004 р., я висловив занепокоєння тим, що їх переможець може стати президентом лише половини України. На превеликий жаль, саме це ми фактично і маємо сьогодні. У Львові Ви привели приклад Іспанії, як гідний для наслідування у справі досягнення громадянського порозуміння. Забули тільки сказати, що це примирення відбулося на основі взаємного прощення, а не реваншу якоїсь частини суспільства над іншою. Вам і Вашим однодумцям необхідно зрозуміти, що шлях прокльонів не приведе до національної злагоди. Давайте взаємно визнаємо цінності один одного і припинимо ятрити старі рани.

Шановний, Вікторе Андрійовичу! Попереду у Вас ще довгий президентський шлях. Підніміться над своїми уподобаннями і, як Ви кажете, «догматами». Перейміться інтересами не частини, а всіх. Тільки у цьому разі Ви зможете увійти до історії України як її загальнонаціональний лідер.

З повагою,

Академік НАН України П. П. Толочко

Письмо 2. Опубликовано в еженедельнике «2000» 22.VI.2007 г.

Открытое письмо

Президенту Украины В. А. Ющенко

Глубокоуважаемый Виктор Андреевич!

13.06.2007 г. бегущая строка «5-го канала» украинского телевидения поведала о том, что Президент Украины одобряет создание в нашей стране музея советской оккупации. Поскольку канал этот называет себя честным, у меня нет оснований подвергать сомнению его информацию. Хотя очень не хочется в нее верить.

Полагаю, что глава страны не может проявлять столь поразительное политическое недомыслие. Хотя бы потому, что большая часть его сограждан не разделяет такого убеждения. А еще потому, что в оккупанты, наряду с Ю. Коцюбинским, Н. Щорсом, В. Боженко, А. Пархоменко, В. Чубарем, К. Ворошиловым, Г. Петровским, Н. Подгорным, Л. Брежневым и многими-многими соотечественниками, придется зачислить и собственного отца — А. Ющенко. Ведь он был директором школы, а следовательно — номенклатурой того же оккупационного советского режима. Да и себя, любимого, много лет состоявшего в Коммунистической партии, нельзя будет отмежевывать от статуса оккупанта.

Я не идеализирую советское прошлое. В нем было много уродливого. Но ведь оно было частью нашей истории. С ним прожили несколько поколений наших же соотечественников, искренне разделявших коммунистические убеждения. С ними они победили в Великой Отечественной войне. Коммунистический режим собрал нам нынешнее Отечество, помог вывести Украину в число наиболее развитых и образованных стран мира. Именно такой ее видели зарубежные специалисты после развала Советского Союза. По существу, и государством Украина стала только в период коммунистического правления. Как страна-победительница над фашистской чумой она заняла достойное место в Организации Объединенных Наций.