Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Проте цього вкрай мало, аби передати реальну атмосферу суспільного життя української держави. Наше життя характеризується потворною інверсією: все те, що мало б існувати нелегально, приховувати свої злочинні й ганебні практики, дедалі частіше й демонстративніше виходить на сцену, набираючи форми панівної моди. Дедалі більше ідей Ніцше у так званій сфері генеалогії моралі, пов’язаних з протиставленням моралі язичництва панів і християнської моралі рабів, отримують статус реального принципу. Християнська мораль нині зазнає бойкоту як ознака людей знедолених, приречених на безправне існування і зрештою — на витіснення із сучасного соціуму.

Суспільне життя демонструє ознаки викривленого простору, в якому звичні очікування людини неминуче залишаються нездійсненними. Особливо у сфері політики. Наша політична еліта не тільки не соромиться, а й відверто хоче набути вигляду колоніальної адміністрації, яка щойно повернулася з-за кордону для інспекції місцевої еліти. Замість єдиного демократичного простору ми скрізь спостерігаємо дію подвійних підходів і стандартів. Мільйонам людей не виплачують заробітну плату або платять значно менше прожиткового мінімуму, прирікаючи їх на голод і деградацію. Однак ці факти жодного разу не стали приводом для владних дебатів і рішень. Проте щойно заходить мова про якісь дії тих чи інших меншин, від соціальних до сексуальних, усі гілки влади, й особливо “четверта”, одразу мобілізують усі наявні сили для того, аби, сказати б, приборкати сили “консерватизму й націоналізму”. Страйкарі-педагоги зі Львова не стали темою телевізійних дебатів, приводом для уважного погляду преси на проблеми виховання підростаючого покоління. Влада сприйняла це як інформацію, на яку не варто зважати. Проте тільки-но якийсь журналіст чи злочинний олігарх вступив у суто наукову дискусію стосовно сіонізму, як “четверта влада” одразу організувала тотальне інформаційне переслідування, а прокуратура, за поданням головного адміністратора колоніальної адміністрації, спричинила килимове бомбардування Міжрегіональної Академії управління персоналом.

І тут уже йдеться про щось значно більше, ніж непрезентативність ЗМІ та інших гілок влади, яка захищає інтереси меншості. Йдеться про справжню громадянську війну з більшістю. Інтуїція влади володіє загадковою безпомилковістю: вона приймає й реалізує рішення, протилежні очікуванням та інтересам більшості. Вся країна, прочитавши книгу Дмитра Чобота “Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука”, замислилась, а президент цієї ж країни, вочевидь, не сумніваючись у природі “нажитих ним капіталів”, демонстративно призначає його главою своєї адміністрації.

Уся країна начувана, що депутат Звягільський у 1994 році незаконно вивіз з України до Ізраїлю 300 млн доларів, проте й досі засідає в парламенті і, без докорів сумління отримуючи депутатську платню, ухвалює рішення від імені обікраденого ним народу.

Уся країна, добре запам’ятавши досвід руйнівної приватизації промисловості, що закінчилася її масовим демонтажем і перекиданням коштів за кордон, недвозначно визначилася щодо приватизації землі — останнього бастіону національної економіки. Але українська політична “еліта” неприховано прагне і його зруйнувати. Як зазначає з цього приводу О. Панарін, “демократична влада” довела, що вона послідовно виходить із презумпції провинності й відсталості народної більшості, у якої доведеться назавжди відбити бажання чинити опір. Відтворюється теза більшовизму, проголошена в розпалі світової війни: “Основний ворог — у своїй власній країні”. Але якщо більшовики при цьому опиралися на недовіру до “експлуататорської меншості”, то сучасні так звані демократи — на расову недовіру до туземної більшості. Відбулося те, що Е. Гіддес назвав “відкріпленням” соціально-політичних і владних структур: відрив від “локального контексту” на користь глобального.

Так в епоху глобалізації з’явилася політична “еліта”, яка від імені більшості відстоює власні інтереси, вважаючи себе глобальним гравцем, котрий цурається не тільки власного народу, а й країни, де він живе.

Не випадково чимало вищих посадових осіб є членами різних латентних товариств: клубу “Ротарі”, Ордену Великого Сходу України, Ордену Тамплієрів, лицарського Ордену Святого Станіслава, що є правонаступником ордену, заснованого в 1765 р. королем Польщі Станіславом II Августом Понятовським, та ін. Пограбувавши народ, ця “еліта” хоче бачити себе породистою. А є попит — є й пропозиції. “Кожного, хто бажає мати зображення свого родового герба... просимо звертатися до канцелярії Великого Пріорату Ордену Святого Станіслава в Україні...” — це вже пропозиція шевальє Ігоря Коптілова, Герольдмейстера Великого Пріорату.