Читаем Україна у вогні полностью

 — Ні, будемо битись в смерть! — закричали артилеристи.


 І хотіли були бігти вже до гармат, але Кравчина спинив їх одним порухом руки.


 — Не в смерть, а на життя! За великий Радянський Союз народів!..


 — Огонь!! — закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.


 Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки найсильніші стояли без руху, як зачаровані, стримуючи горді сльози.


 Німці пішли в атаку в тринадцятий раз.


 Потерпівши дванадцять невдач, головний німецький начальник відчув, що він загинув. Тоді він вирішив учинити останню психічну атаку на Кравчину.


 Закидавши артилеристів листівками, він наказав своїм солдатам скинути штани й сорочки і наступати в одних трусах, з реготом і співами грізних пісень.


 Покірні німецькі обивателі почали мовчки роздягатися, думаючи в розпуці про смерть, про пенсію для родин і проклинаючи нишком свою долю. Тоді, помітивши занепадництво і пригноблення в своїх лавах, головний німецький начальник пообіцяв солдатам надбавку в три гектари української землі на голову і повелів їм випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі. Коли зілля подіяло і солдати, втративши розум, упали в дурний регіт і веселий гармидер, він погнав їх в атаку під ревище сирен, свист і тріск автоматів.


 — Айн, цвай, драй, фір!..


 Наше серце сміється од щастя!


 — Айн, цвай, драй, фір...


 Хи-хи-хиІ Ха-ха-ха!


 Свись!


 — Ось що значить марширувати!


 Коли нас веде Гітлер!


 Гав-гав!


 — Товариш командир! Уже показились. Ідуть без штанів і гавкають, — доповів Запорожцеві молодший сержант Неборак.


 Почувши отаке, Іван Запорожець розлютувався. Злоба закипіла в ньому з такою силою, що він спочатку застиг в неприродній позі. Потім несамовита лють спалахнула в ньому так, що він підскочив, як од гадюки.


 Але раптовий телефонний наказ командира несподівано охолодив його. Кравчина повідомив, що снарядів уже зовсім обмаль, що їх уже майже нема.


 — От бачите, — сердився Запорожець на своїх бійців — казав я вам був, бережіть снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.


 — Нічого, товариш сержант, — сказав Левко Підтиченко командир другої гармати. — Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят... О, гляньте... Тисяча чортів його матері...


 З димової завіси показалися фашисти.


 Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти


 Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми й животами і являли собою картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони реготали, свистіли й вили, пританцьовуючи і тільки несамовиті од жаху їхні очі видавали тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.


 Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки, та тут їх зразу ж виручив природний супутник їхнього життя — сміх.


 — Гей, німці! Штани погубили! — кричав наводчик Самійло Косарик.


 — Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, — сказав Левко Підтиченко. Всі засміялись.


 — А сорочки познімали для чого?


 — А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.. Давай, давай, швидше, психи! — кричав Підтиченко, махаючи рукою.


 Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.


 — Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, — сказав Овчаренко.


 — Еге, — сказав Запорожець. — Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось полетить з них собача шерсть... Увага!


 Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.


 Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні — наказ. Він божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду — земля, гектари. Як він хотів землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі блищали радісним виблиском. — От бачите, — сердився Запорожець на своїх бійців — казав я вам був, бережіть снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.


 — Нічого, товариш сержант, — сказав Левко Підтиченко командир другої гармати. — Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят... О, гляньте... Тисяча чортів його матері...


 З димової завіси показалися фашисти.


 Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти


Перейти на страницу:

Похожие книги

Слуга двух господ
Слуга двух господ

«Слуга двух господ» — захватывающая комедия всемирно известного итальянского драматурга Карло Гольдони (итал. Carlo Goldoni, 1707–1793).*** Накануне свадьбы Клариче и Сильвио, в дом отца невесты является Федерико Распони — предыдущий жених Клариче, которого все считали убитым. На самом деле под маской Федерико кроется его сестра Беатриче, которая разыскивает своего возлюбленного. А в этом ей помогает ее слуга Труффальдино… Еще одним известным произведением Карло Гольдони является комедия «Кофейная». Великолепный мастер комедийного жанра Карло Гольдони прославился тем, что реформировал итальянский театр. Его творчеством восхищался Вольтер, а самого Гольдони называют «итальянским Мольером» и «отцом итальянской комедии». Его пьесы ставят в лучших театрах планеты.

Карл Гальдони , Карло Гольдони , Николай Пономаренко

Детективы / Драматургия / Зарубежная классическая проза