Українець, який відмовився бути бідним

У читача може скластися враження: тільки-но визріє в когось якась ідея, він негайно мчить до безвідмовного доброго мільйонера, а той, навіть не дослухавши до кінця, виписує чек на солідну суму і по-батьківськи дякує авторові ідеї за його творчий пошук. Загалом так, і водночас не так. До Яцика справді звертаються з кожною ідеєю (сам винен – привчив своїми щедрими пожертвами). Він же зустрічає не з одразу розпростертими обіймами. Докладно розпитає, кому і навіщо потрібне майбутнє видання, який буде з нього науковий ефект. Звичайно, будь-яку фанаберію можна одягти в яскраві шати красномовства й переконати людину: якщо цю працю не видати, то повсюдно згасне думка й геть загине не тільки український, а й весь науковий світ. Але Петро Яцик – не напівписьменний сільський дядько з Бойківщини. Талановитий самоук простудіював чимало важливих праць з економіки, юриспруденції, філософії, історії; його освіченості можуть позаздрити чимало наших докторів наук. А ще до всього він чоловік рідкісно доскіпливий. Мало того, що проконсультується з науковими авторитетами, а й візьме рукопис додому, сам уважно вивчить і складе ціну інтелектуальній повноцінності тої праці. І від своєї думки не відмовиться перед найвищими авторитетами, навіть якщо вони дотримуються протилежного йому погляду на речі. Сильна, впевнена в собі особистість Яцика не нітиться ні перед ким. Його мислення тут, як і в бізнесі, відзначається цілковитою незалежністю від загальноприйнятих поглядів і переконань. Він завжди й у всьому покладається на свій тверезий глузд, і той, як правило, не підводить. Отож того, хто, окрилений ідеєю, вирушає в похід до Яцика, не маючи ніякого уявлення про вдачу мецената, чекає нелегкий екзамен. Яцика так просто не переконаєш – він повинен переконатися сам, побачити здорове і добре в намірах людини. Зрештою, хоче знати, в який науковий товар вкладає гроші. А тоді вже, пообіцявши допомогти, від свого слова не відступиться.

Не перестаєш дивуватися: де в нього, заклопотаного  бізнесовими справами (має на плечах таку  нелегку ношу), береться час на всі громадські. Він входив до багатьох комітетів, деякі з них очолював. Він справді не шкодує зусиль, беручись за виконання громадських обов'язків. Так було під час уже згадуваного збирання коштів на Український науковий центр при Гарвардському університеті, так було й 1979 року, коли на засіданні управи Фонду кафедри українознавства в Нью-Йорку визріла ідея створити й видати глибоку, насичену документальним матеріалом працю англійською мовою про голодомор в Україні. Вирішили звернутися з таким проханням до когось із всесвітньовідомих совєтологів. І незабаром уже мали згоду професора Роберта Конквеста, якому мав допомагати в роботі молодший науковий співробітник Джеймс Е. Мейс.

Петро Яцик одразу ж перейнявся цією роботою. Він возив доктора Мейса по людях, які пережили в страшному 1933-му голодомор в Україні і яким пощастило вирватися з-за ґрат радянського «раю» до Канади. Яцик також активно збирав кошти для видання книги Роберта Конквеста. І коли 1986 року «Жнива скорботи» нарешті з'явилися друком і Петро Яцик узяв до рук книгу Роберта Конквеста, яка ще пахла друкарською фарбою, він, певно, відчув те, що й має відчути людина, справді причетна до важливої справи. Адже віддав їй і свою енергію, і свої кошти. Й, очевидно, в його житті було чимало подібних хвилин, оскільки Яцика не обійшла стороною жодна така акція. Завдяки особливостям своєї вдачі і висоті свого авторитету він якщо не сам ініціює їх, то неодмінно опиняється там, де вирішується успіх, стаючи і натхненником, душею справи, і її двигуном.

На жаль, не багато в нас – і там, і тут – таких динамічних і рідкісно мобільних індивідуальностей. Ми бідні не тільки на заможних та щедрих, а й на людей подібних організаторських здібностей. Якщо хтось має хоч частину з них, то здебільшого йде в голу політику й безнадійно тоне в ній, не «опускаючись» до таких дрібних на його амбітну думку справ. А шкода, бо можна успішно сперечатися про те, де більше користі для української ідеї.

Вічний фонд імені Петра Яцика при Альбертському університеті ще не встиг втратити емоційного відтінку новини, як постало нове дітище мецената – Освітня фундація його імені. Він передав на її потреби 3 млн. 800 тисяч доларів.

Той патріотичний жест був продиктований його розумінням свого обов'язку перед рідним народом. Яцик добре знав, як послідовно нищиться в Україні все українське, як «несподівано» спалахували там бібліотеки, як далеко від людських очей, у спецфонди, ховалися книги відповідного характеру, як з нашої свідомості стирали й саму пам'ять про те, що ми – українці, впродовж десятиліть переконуючи: «Склалася нова історична спільність – єдиний радянський народ». В жорстокому імперському котлі переплавлялися народи і культури, щоб стати отим національно безбарвним політичним бульйоном – «радянським народом».