Unknown

Сіцилія була звичайною людиною, але її любили всі: і представники паранормального світу, і наймані вбивці. Дівчина була завжди в курсі всіх подій. Особливо після того, як її колишнього було вбито і дівчині дістався його смартфон найманця. На цей гаджет досі надходили замовлення, найунікальніші з котрих вона могла перепродати за відсоток від гонорару. Іноді це були чималі гроші.

Бармен змішала джин з тоніком і простягла склянку.

– Когось чекаєш чи просто зайшов до нас? – запитала вона, дивлячись йому прямо у вічі.

– Чекаю, - відповів він. - Свого друга.

– О, Лексі у місті? Нарешті познайомиш мене з ним. – посміхнулася Сіцци.

– Можливо, навіть сьогодні.

– Круто! Намічається вечірка?

– Так, щось типу того.

Ліктем вона вперлася о стійку так, щоб долонею дотягтися до плеча.

– Можливо, мені знайдеться містечко з вами? – Кокетливо промовила бармен. – Сьогодні я закінчую раніше.

Перервавши діалог, телефон колишнього коханця на столі Сіциліїї видав пронизливий пискливий сигнал, який повторився на деяких столах відвідувачів. Ден знав цей звук – хтось відкрив полювання-аукціон на демона. Як зручно. Зараз, щоб отримати замовлення на вбивство, найманцю достатньо встановити додаток на смартфон.

Аукціони організовують вкрай рідко.

Від звичайного замовлення вони відрізняються тим, що надходять не певному найманцю, а виставляються на загал.

Тож учасником міг стати хто завгодно і, виконавши роботу, забрати плату. Отже, ціль треба прибрати швидко. На неї зірвуться всі вбивці столиці.

Сіцилія відвела погляд від екрану, спантеличено глянувши на Дена. Посмішка на її обличчі була натягнутою та неприродною. Чого хлопець і навчився за своє життя досконально, так це читати людей. Її погляд не ніс в собі нічого хорошого. У ньому читалися лиш співчуття та попередження про небезпеку.

– Налити тобі чогось на доріжку, милий? – Невимушено запитала вона.

– Дякую, Сіцци, мені вже досить.

Вона щось написала на серветці та простягнула йому. Ден заховав її в кишеню, поклав на барну стійку кілька купюр, кивнув на знак подяки і поспішив до виходу.

Сіцилія чітко дала зрозуміти – Лексі в біді. Отже, і він теж.

Необхідно підготуватися. Не зважаючи на дилетантів-одинаків, найманці небезпечні. Жарти з ними до добра не доведуть.

Зволікати не можна.

Ден попрямував до метро. Куди їхати він ще не вирішив, але звалити подалі від ресторану – думка цілком розсудлива. Найманці швидко зрозуміють, що замовленого демона найлегше дістати через його кращого друга – Даніеля.

Мармур метрополітену стійко витримував на собі нескінченний потік пасажирів, що снували мов метушливі мурашки у величезному мурашнику. Велике скупчення людей тільки на користь – у натовпі легше відірватися від переслідування. Але й помітити «хвіст» теж вкрай складно. Це може бути хто завгодно. Чоловік. Жінка. Або він не один. Або ж зовсім нікого.

«Треба взяти себе в руки», – подумки заспокоював себе Даніель.

Близько сотні пасажирів повільно плентались, стиснуті поміж стін вузького переходу з «Площі Льва Толстого» на станцію «Палац спорту». Серед них Ден помітив кілька людей, що їхали з ним у вагоні. Вже менше підозрюваних. У потяг на станції увійшли п’ятеро з них.

«Наступна станція – «Золоті ворота». – Сповістив чоловічий голос з динаміків.

Хто з пасажирів можливий переслідувач, визначити було складно.

Найманцем міг бути будь-який з них. Навряд чи це дівчина, що вткнулася у «Сто років самотності». Вона зараз у світі Маркеса, їй байдуже до того, що навколо. Але це може бути священик, що стоїть поруч з нею, чи підліток, що клацає у смартфоні. Або поліцейський.

Даніель став подалі від дверей, щоб вискочити в останній момент. Є шанс таким чином спантеличити переслідувачів.

«Станція «Золоті ворота». Перехід на станцію «Театральна». Шановні пасажири, виходячи з вагону не залишайте своїх речей», – звертався до людей той самий чоловічий голос.

Серед залишивших вагон виявились дівчина, що читала Маркеса та поліцейський. Решта ж не зрушили з місця.

«Обережно, двері зачиняються», – промовив диктор, і Ден різко метнувся до дверей.

Побачивши цей маневр за ним побіг священик, але не встиг – двері зачинилися і потяг продовжив свій шлях.

– Ха! – вигукнув задоволений своїм трюком хлопець і показав священику середній палець. – Викуси, отче!

Дочекавшись, поки черговий по станції відверне свою увагу, він пройшов за залізні двері з написом “СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО” що відгороджувала перон від тунелю метро.

Між “Золотими воротами” та “Лук'янівською” знаходиться станція “Львівська брама”. Звичайним людям вона здається покинутою, але це не зовсім так. Під час будівництва станції працівники метро знайшли нору. Це невелика тріщина у просторі, такий собі портал, що дозволяє потрапити у Лімб з цього світу й навпаки.

Спочатку влада зраділа надприродній знахідці, будівництво призупинили і почали вивчати діру. Проте непідготовленому мандрівникові знаходитися у Лімбі те ж саме, що повільно і болісно вмирати. Ніхто зі сміливців не повернувся з того боку. Швидше за все, їх загублені душі все ще блукають там у пошуках спокою.