Unknown

Ленґдон кинувся до цих дверей, вочевидь, сподіваючись, що йому вдасться їх відчинити, але ті двері не мали ручки — лише мідний отвір для ключа і, вочевидь, відчинялися лише зсередини.

— Чорт забирай! — в очах Ленґдона з’явилася тривога, а його ентузіазм враз випарувався. — А я сподівався, що...

Раптом від високих стін довкола них гучно відлунило дзижчання безпілотника. Сієнна обернулася й побачила, як гелікоптер злетів над палацом і вперто попрямував у їхній бік.

Ленґдон також це помітив, бо схопив Сієнну за руку й кинувся до печери. Пригнувшись, вони саме вчасно встигли сховатися під сталактитовим навісом грота.

«Дуже доречний фінал, — подумала вона. — Стрімка втеча крізь браму пекла».

розділ 28

А за чверть милі на схід припаркувала свій мотоцикл Ваєнта. Прибувши до Старого міста через Понте алле Граціє, вона потім виїхала по колу до Понте Веккіо — знаменитого пішохідного мосту, що сполучав Палацо Пітті зі Старим містом. Пристебнувши шолом до мотоцикла, Ваєнта вийшла на місток і змішалася з ранковими туристами.

Над рікою безперервно дув прохолодний березневий вітерець, куйовдячи коротке шпичасте волосся Ваєнти і нагадуючи їй, що Ленґдон знає, яка вона на вигляд. Вона зупинилась біля ятки одного з численних торговців, що розклали на містку свій крам, купила бейсболку і низько насунула її на лоба.

Поправивши шкіряний костюм у тому місці, де випинався пістолет, Ваєнта зайняла позицію майже по центру мосту, обличчям до Палацо Пітті, невимушено прихилившись до опори. Звідти їй було видно всіх перехожих, котрі перегинали ріку Арно і входили до центру Флоренції.

«Ленґдон пересувається пішки, — сказала вона собі. — Якщо він придумає, як оминути Порта Романа, то цей місток є найлогічнішим маршрутом до Старого міста».

На заході, від Палацо Пітті почулося виття сирен, і Ваєнта замислилася, це добра чи погана новина. «Невже вони його спіймали?» Коли жінка напружила слух, намагаючись почути якісь натяки на те, що там відбувається, то раптом почула абсолютно новий звук: пронизливе дзижчання десь угорі. Вона інстинктивно підняла очі в небо — і помітила його відразу ж: маленький гелікоптер із дистанційним керуванням швидко злетів над палацом і понісся над вершечками дерев до північно-східного краю садів Боболі.

«Безпілотник спостереження, — подумала Ваєнта, відчувши приплив надії. — Якщо він злетів, то Брюдер і досі сподівається знайти Ленґдона».

Вертоліт швидко наближався. Вочевидь, він здійснював стеження за північно-східним краєм парку — ділянкою, розташованою найближче до Понте Веккіо та тієї позиції, яку зайняла Ваєнта, і це додало їй наснаги.

«Якщо Ленґдон утік від Брюдера, то він неодмінно піде в цьому напрямку».

Та раптом Ваєнта, спостерігаючи за гелікоптером, побачила, як він несподівано спікірував униз і зник за високою кам’яною стіною. Вона почула, як пристрій дзижчить, напевне, зависнувши десь попід вершечками дерев — вочевидь, він щось помітив.

розділ 29

Шукай — і знайдеш, — подумав Ленґдон, скоцюрбившись у тьмяному гроті разом із Сієнною. — Ми шукали вихід, а опинилися... в глухому куті».

Фонтан, аморфні обриси якого виднілися в центрі печери, слугував гарною схованкою, однак коли Ленґдон визирнув з-за нього, щоб оцінити ситуацію, то збагнув, що вже надто пізно.

Щойно до їхньої кам’яної пастки пірнув безпілотник і різко зупинився на вході до печери, зависнувши на висоті десяти футів над землею — він обстежував грот і дзижчав, наче якась розлючена комаха, що видивляється свою жертву.

Ленґдон відсахнувся й повідомив Сієнні цю неприємну новину.

— Гадаю, він встиг нас помітити.

У печері вищання безпілотника, що різко відлунювало від кам’яних стін, було майже оглушливим. Ленґдону важко було повірити, що їх узяв у полон мініатюрний безпілотний гелікоптер, однак він добре розумів, що тікати безглуздо. «Що ж тепер робити? Просто чекати?» Його початковий план проникнути за оті сірі дерев’яні двері був вельми раціональним, за винятком одного: він ніяк не міг передбачити, що ті двері відчинялися лише зсередини.

Коли очі Ленґдона призвичаїлися до темряви грота, він окинув поглядом їхнє незвичне довкілля, сподіваючись знайти хоч якийсь інший вихід. І не побачив нічого, що вселяло б оптимізм. Інтер’єр грота прикрашали скульптури тварин та людей, усі — на різних стадіях поглинання цими химерними й розм’яклими, мов лава, стінами. Засмучений, Ленґдон підвів очі до стелі, звідки лиховісно нависали сталактити.

«Доречне місце, щоби померти».