Unknown

-Позбавити його життя? – продовжив моє речення Адам, кивнувши головою у бік чоловіка з мапою. – Це оманлива думка. Згодом вона... Еволюціонує… Зараз ти мислиш найпростішим чином. Усі думки сконцентровані на силі, тому й не цінуєш безсилля інших. Але з плином часу зрозумієш, що кращого життя, ніж смертне не існує.

-Чому це? Безсмертя що, гірше? – збентежився.

-Я ж тобі сказав – сам зрозумієш. Я не можу тобі насаджувати своїх роздумів. У тебе повинно бути своє бачення. Воно з’явиться, не хвилюйся.

Але на той час я в це не вірив. «Що може бути краще, ніж бути могутнім безсмертним?»

Адам провів мені екскурсію містом. До другої години дня ми дісталися центральної площі. Зібралося дуже багато людей, всі бурхливо викрикували різні привітання на честь свята. Мені це дуже не подобалося, злило. «Чому вони радіють, вони ж колись помруть і, що далі, от що?» – бентежило питання, але звідки воно виникло, яка йому причина, так і не збагнув.

-Стримуй себе! – надоумив мене Берелі, відчувши мою ворожість.

Стримувати себе було легко, ніхто ж в мене не кидався інструментами, не дубасив ногами. Адам розповідав про історію площі, що вона зазнала багатьох архітектурних змін, але я його не слухав. Адже наступна думка, яка виникла: «Я б спромігся розгромити це містечко за чотири дні! Можливо, й швидше…» Але навіщо мені це здалося не розумів. «Звідки в голові з’явилася така ідея?.. Напевно, сила спонукає про таке мислити».

-Адам, здається, я почуваю себе недобре, – прошепотів до нього.

-Ти прагнеш кудись застосувати свою потужність, звільнити енергію. Але потрібно боротися. Тут твоє місце спокою мало чим зарадить, переконай себе, що ти здатен стримуватися від використання сили в моменти, коли навіть її не потребуєш!

Я переконував себе, як міг, переконував, що можна обійтися без сили, без її застосування, але сам у це не вірив. Дивним здавалося, що хоча й не вірив, але силу застосовувати у той момент не хотів, я її ніби відштовхував, не сприймав. І це було надзвичайно, здавалося, що я її контролюю.

Залишивши площу, ми подалися до якогось шинку. Зайшовши у приміщення, підійшли до барної стійки. Адам привітався з барменом. Він познайомив мене з ним, розповів, що це його найліпший друг. Бармен Енді був смертним років тридцяти. Я не йняв віри, як найліпшим другом безсмертного може бути людина. Енді був дуже радий зустріти Берелі, адже вони «вже так давно не бачилися». Адам розповідав про своє відрядження, про іноземні вина, він казав, що більше ніж півроку керівництво змушувало його слідкувати за виробництвом напою на якійсь фабриці. Я здогадався, що Берелі бреше йому, ці півроку він навчав мене концентруватися, самозаглиблюватися. «Енді не знає, ким насправді є Адам». Берелі відрекомендував мене як свого кузена. Вони з барменом ще довго ділилися враженнями про час, який не бачилися.

Доки вони спілкувалися, а я сидів біля них мовчки, мене зацікавили люди, які перебували у шинку і розпивали горілчані напої. Вони розмовляли, сміялися, пили за чиєсь здоров’я. Гидко було дивитися, я почував себе незручно. «Вони п’ють, а я – ні? Я теж хочу, тим паче випивка – мої колишні ліки від будь-яких проблем!» У цю мить, ніби читаючи мої думки, Адам попросив Енді налити нам рому. Я так давно не пив нічого алкогольного, аж від самісінької своєї смерті. Я підніс склянку до вуст, зробив ковток. Смак був той самий – я згадав його, але напій ледь п’янив, легка запаморочливість натякала, що на безсмертних алкоголь не має такого впливу, як на живих. Усвідомлення цього нового факту мене трохи засмутило.

-Ну як тобі? – запитав Адам про ром. – Приємний смак, чи не так?

-Так, шкода що я вже не зможу ніколи насолодитися ним сповна! – відповів йому. «Він знає про що говорю – не зможу напитися до забуття».

-До чого це він? – здивувався бармен.

-Каже, що ром вже не той, який був колись… – відказав йому Адам.